Життя цієї людини гідне подиву. Немов би сама богиня Кліо, вирішивши на певний час замінити втомленого Шекспіра, взялася за творення п’єси під назвою «Доля Генріха Шлімана». І п’єса ця, багата на цілком неправдоподібні повороти сюжету, завершується щасливим кінцем!
...8-річному хлопчику, який жив у багатодітній сім’ї небагатого лютеранського пастора з Анкерсхагена (Мекленбург, Північна Німеччина), батько подарував на Різдво «Ілліаду» Гомера. Дитина закохалася у гордих і красивих героїв великого грека на все життя. Коли ж батько, сміючись, сказав юному мрійнику: «Синку, але ж Трої ніколи не було на світі!», — Генріх по-дорослому твердо відповів йому: «Не може такого бути, батьку, вона була. Коли я виросту, я розкопаю Трою!»
А навколо нудна провінційна глухомань. Після смерті матері 14-річному Генріху довелося служити прикажчиком у лавці, про освіту він і не мріяв. І так тривало 5 років. Яка вже тут Троя, яка мрія про неї? Так само смішно, немов школяр наших днів пообіцяв друзям: «Я перший висаджуся на Венері!». Але унікальність долі Шлімана в тому, що цей самоучка, котрий володів надлюдською силою волі, вірою в себе, рідкісною пам’яттю (вивчив за власною методикою 14 мов) і холодним, ясним розумом — все ж добився свого.
Як саме — це готовий сюжет для пригодницького роману. Скажемо тільки, що на шляху до мети було все: злидні і корабельна аварія на шляху до Латинської Америки на заробітки, і чесна служба у фірмі з продажу чаю та індиго (крім того, його могли застрелити бандити на золотих рудниках Каліфорнії або розбійники-бедуїни в пісках Аравії...). І, нарешті, виявивши незвичайну хватку комерсанта, 42-річний Шліман, котрий вже 19 років жив у Петербурзі, стає мільйонером, купцем 1-ої гільдії.
Але що дивувало: гроші були потрібні цьому багатієві не як мета, а тільки як засіб. Засіб втілення мрії. А мрія залишилася незмінною: відкрити і розкопати Трою. І ось зараз він багатий, прослухав курс лекцій з археології і готовий до здійснення тієї місії, заради якої з’явився на світ. Правда, йому вже давно за 40, і немає людини, рідної душі, яка б розуміла його. Дружина, росіянка Катерина Лижина, говорить про нього так: «Напівбожевільний, що збожеволів на якійсь Трої, на вивченні мов та одержимий пристрастю до подорожей».
Знайти б просту, добру дівчину-гречанку, тільки б вона любила Гомера так само, як він, була готова разом із ним присвятити себе великій справі і вийшла б за нього не заради його мільйонів, а заради нього самого...Товариш Шлімана, професор-грек з Афін Теодорос Вімпос визвався познайомити його з такою дівчиною. Це Софія Енгастраменос, його двоюрідна племінниця. Між ними — майже прірва, йому 46 років, їй всього 18, Генріх — відомий всій Європі торговець чаєм та індиго, початкуючий (поки!) археолог-аматор, Софія — зовсім небагата. Але доля їхня вирішена...
Поки Шліман був у США з діловою поїздкою, Вімпос прислав йому в Індіанаполіс портрети відразу кількох дівчат. Але той, майже не глянувши на інших, з першого ж погляду вибирає саме Софію. У червні 1868 року Софія, яка згорає від хвилювання, знайомиться з нареченим. Шліман весело і невимушено розповідає дівчині про свої подорожі по всьому світу: Китай, Японія, Індія, Арабський Схід, Іспанія...І, ніби ненароком, просить Софію прочитати що-небудь з Гомера. Дівчина без запинок, із почуттям, читає довгі уривки.
Через два тижні Шліман просить її про зустріч віч-на-віч. Він одразу прямо запитує: «Чому ви хочете вийти за мене заміж?» Софія відповідає просто: «Така воля моїх батьків: ми бідні, а ви людина багата». Шліман, відчуваючи себе ображеним, встає і виходить із кімнати. Але потім, прийшовши до себе в готель, заспокоюється і говорить собі: «Адже вона легко могла і збрехати, сказавши: «Тому що люблю вас і захоплена вами...» Він пише їй: «Мене глибоко вразило, що Ви дали мені таку боязку відповідь. Я чесна, проста людина. Я думаю: якщо ми одружимося, то це відбудеться тому, що ми хочемо разом розкопати Трою, хочемо разом захоплюватися Гомером. Але тепер я виїжджаю, і ми, можливо, ніколи не побачимося... Якщо Вам раптом коли-небудь буде потрібен друг, то пригадайте і зверніться до відданого Вам Генріха Шлімана, площа Сен-Мішель, 6, Париж».
Ви пам’ятаєте, що ми розповідаємо сюжет із щасливим кінцем? Вони все-таки покохали одне одного, Шліман не поїхав до Парижа. Наприкінці 1868 р. Генріх і Софія одружилися (розлучення з Катериною Лижиною було вже оформлене: Шліман, не торгуючись, виплатив колишній дружині, яка завжди залишалася для нього чужою, фантастично щедру суму золотом). Спочатку молоді жили в Парижі, у купленому Шліманом палаці. Спілкувалися майже виключно грецькою, «мовою богів» (але потім Генріх сам навчив юну дружину за своєю методикою п’яти головним європейським мовам!). Коли народилися діти, то дівчинку назвали Андромахою, сина, природно, Одіссеєм.
Але головною справою життя (їх двох, а не тільки Шлімана, вже так!) було — відкрити Трою, довести. що вона була, що Гомер писав правду. Скільки перешкод довелося їм подолати: зарозумілість вчених мужів, корупція турецької влади (Троя розташовувалася на території Оттоманської імперії), багато місяців і років розкопок (треба було пройти одинадцять пластів, які відповідали різним епохам)... І все-таки — перемога! Навесні 1873 року перший етап розкопок був блискуче завершений знахідкою так званого «Пріамового скарбу», потім були ще три етапи. У результаті реальність історичної Трої Гомера було доведено.
Вони прожили щасливо в любові і злагоді 22 роки, аж до раптової смерті Шлімана під час наукової конференції з підсумків чергових розкопок у грудні 1890 року. За Шліманом сумувала вся Європа. Гладстон, могутній прем’єр-міністр Великої Британії і товариш покійного, сказав про нього так: «Його зустріли ворожість і мовчання, але вони розвіялися, як туман у променях сонця, коли стала очевидною велика цінність його відкриттів. Історія його дитинства і юності не менш дивна, ніж історія його подальшого життя; вони складають нерозривне ціле, бо їх зв’язувала єдина мета».
Любов Генріха і Софії живила саме ця єдина мета — відкрити наукову істину і показати цю істину і красу людям. І ми можемо сказати: ці люди своїми руками розкопали Трою і свою долю.
