Нагадаю, на Сумщині, в містечку Кролевець, уже всімнадцяте відбувається міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Кролевецькі рушники». Нація, яка сама себе поважає, має дбати про збереження власної ідентичності. Що для цього потрібно? Перш за все — мати прояви такої ідентичності. А по-друге, не марнувати її, а всіляко підтримувати. Словом, хочемо, щоб було на мапі світу унікальне дерево під назвою «Україна» — маємо плекати його, як справжні господарі: поливати, захищати від усілякої негоди та шкідників.
Корінням цього дерева є, без перебільшення, ті непересічні, перевірені віками цінності, що передаються з покоління в покоління, серед них — унікальні народні промисли. Зокрема, петриківський розпис, опішнянські вироби, полтавська вишивка, гуцульські ремесла й багато іншого. Саме там закладено потужну силу національної символіки, своєрідний «захисний код».
Кролевецький (або, як у народі називають, «королевський» рушник, тканий червоним по білому) є одним із таких національних індикаторів. Ще недавно його можна було побачити чи не в кожній українській хаті. До речі, як на сході, так і на заході України. Потужна сила кролевецького рушника (крім його зримої краси) на підсвідомому рівні сприймалася як щось виняткове і значуще. У цей рушник закутували немовлят, розстеляли перед молодими, коли вони брали шлюб, на нього клали перший коровай із нового врожаю...
Для кролевецького рушника характерне поєднання білого та червоного кольорів. Тут, як і в трипільських символах, закодовано вічність землі. В орнаменті геометричних форм відображено дерева, квіти, воду, небо... Вершина всього — Богиня-Берегиня — матір усього живого, захисниця домашнього вогнища. Рушник для українців — це родинний оберіг.
За радянських часів у Кролевці працювала артіль, яка згодом переросла у фабрику художнього ткацтва, до речі, єдину в тогочасній Україні. На ній працювали сотні людей.
Особливістю кролевецького рушника, на відміну від звичайного, вишитого, є те, що його ткали нарівні й чоловіки, й жінки. Головний художник фабрики «Кролевецьке художнє ткацтво» Іван Петрович Дудар ініціював створення кролевецького осередку майстрів Національної спілки майстрів народного мистецтва України. У Кролевці працювали цілі династії. Значний внесок у створення композицій орнаменту кролевецького рушника зробило подружжя Соловйових, талановита ткаля і художниця В. Гицевич, багато інших.
Ніхто не закликає повернути назад громіздкі ткацькі верстати у кролевецькі хати... Але беззаперечним фактом є те, що з 2007 року збанкрутіла ткацька фабрика стоїть пусткою! Нині на її місці створено комунальне підприємство, у якому не набереться й десяти осіб. Удома ж працюють лише три майстрині: Валентина Мироненко, Валентина Валова, Євдокія Коноваленко...
Парадокс: і досі в Державному професійно-технічному навчальному закладі «Кролевецьке ВПУ» готують молодих спеціалістів — майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, ткачів переробного художнього ткацтва. Промислу, якого фактично немає... А куди ж ці діти підуть працювати? На базар! Нині на базар пішли не лише потенційні кролевецькі майстри. Зруйновано або доведено до кустарного виробництва фабрики в Петриківці, Решетилівці, Богуславі, знищили славне колись підприємство «Гуцульщина», гончарні промисли...
У чому ж корінь проблеми? Можливо, наш народ змінив своє ставлення до виробів народного мистецтва? Ніде правди діти — частково так і є! Де ниньки побачиш вишиті рушники? Навіть із сільських хат їх витискають різнокольорові шпалери. Вийшли з моди виткані речі домашнього вжитку... Ці зміни «в моді» не відбулися без байдужості рідної держави, яка просто відвернулася від народних промислів. Зручним словом «глобалізація» можна нині виправдати будь-яку бездіяльність.
З другого боку, є досить українців, гостей нашої держави, які хочуть придбати унікальні вироби народних майстрів: дітям на весілля, для інших урочистостей чи в подарунок. Тільки де все це купити?! Сувенірні магазини, які були свого часу чи не в кожному місті, зникли. А там, де вони ще є, цю продукцію пропонують утридорога. Бо виготовлений вручну виріб (хай національний і дуже символічний) податковим законодавством прирівняно до виготовлення та продажу будь-якого іншого товару.
Попитом на сувенірну продукцію зацікавилися всюдисущі китайці. Вони вже виготовляють, зокрема, і так звані ідентичні національні вироби (не лише українські)! Цей різнокольоровий дешевий сурогат становить суттєву конкуренцію продукції вітчизняних народних майстрів. Голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко в одному зі своїх інтерв’ю зауважує: «Нині нас щороку закидають так званими українськими сувенірами. Відкривши свій ринок, ми стали спонсорами підприємців інших країн світу, а власний виробник, який виготовляє унікальні вироби, залишається незахищеним».
Невже ніхто на державному рівні не порушував цієї серйозної загальнонаціональної проблеми? Порушували. А років зо п’ять тому Верховна Рада ухвалила Закон «Про народні художні промисли України». Закон є, а промисли гинуть! Бо горезвісні підзаконні акти, зокрема щодо створення реєстру осередків народних промислів, які мав розробити і ухвалити Кабінет Міністрів України, не ухвалено. Міністерство економіки загальмувало процес введення в дію цього закону, адже треба надавати певні преференції народним майстрам, щоб їхня праця не була збитковою...
Якщо подивитися на проблему не так із духовного, як із економічного боку, то народні промисли мають стати частиною вітчизняної економіки. І давати прибутки. Так має бути!
Чому ж нині народними промислами опікується тільки бідне (в прямому й переносному значенні слова) Міністерство культури? Що воно може зробити?! Питання риторичне... Хіба що разом із ентузіастами-патріотами, людьми, що відчувають справжню силу народного мистецтва, братися до мистецьких заходів, які привертали б увагу громадськості до проблеми збереження духовних надбань.
