Чи існує рецепт якісної, емоційно насиченої, смішної, та ще й касової театральної комедії? Вочевидь, у театрі Російської драми ім. Лесі Українки його знають. П’єса знаменитого Рея Куні (драматург, який свого часу зруйнував стереотип про нудне й надмірно «правильне» життя англійського суспільства) дає простір для акторів (особливо варто відзначити Кирила Кашлікова у ролі Стенлі Поуні), нашарування безглуздих, парадоксальних, комічних ситуацій, жвавість і динаміка сюжету — ось вам і цікавість публіки.
Прем’єра комедії «Надто щасливий батько» в постановці Ірини Барковської (режисер — Олег Нікітін) — це своєрідне продовження вистави «Надто одружений таксист», який давно вподобали столичні глядачі. Крім того, одним із театральних бестселерів, створених у просторі Російської драми, є постановка «№ 13» знов-таки за п’єсою Куні.
У центрі уваги вистави — історія респектабельного містера Джона Сміта (Станіслав Москвін), якому впродовж 15 років вдавалося бути чоловіком одночасно двох прекрасних жінок — домашньої та мудрої Мері (Ольга Кульчицька) і дещо екстравагантної, ділової Барбари (Наталія Шевченко). У житті Сміта все було би по-англійськи чітко й прораховано, якби його діти — Вікі (Олександра Перепелиця) та Гейвін (Станіслав Бобко) не познайомилися в інтернеті і не виявили цікавість один до одного. Знайомство дітей є головною точкою відліку всіх пригод, несподіваних поворотів долі Джона Сміта. Але була б ця історія не настільки кумедною, якби не «допомога» мешканця Джона і Меріам — Стенлі Поуні (Кирило Кашліков). Саме він бере головний удар на себе, вивертаючись і на ходу вигадуючи способи вирішення проблем свого приятеля. Та ще й Татусь (Віктор Алдошин) — безумний, неконтрольований, необтяжений життєвими складнощами старий, додає до театральної історії свою «перчинку»...
Оригінальна назва п’єси Рея Куні — «Тато в павутинні». Тому й у форматі вистави алегорія павутини має декілька значень. З одного боку, саме всесвітня павутина — інтернет — спровокувала складну для героя історії і смішну для глядача ситуацію. З іншого боку, Джон Сміт заплутався в дружинах, дітях, життєвих поворотах, немов у павутинні. Крім того, вистава побудована таким чином, що кожен акторський випад, кожна репліка і нова обставина, приєднуються до вже й без того неймовірного сплетення дії: глядач вимушений вмить перемикатися з однієї комічної ситуації на іншу, ще більш гостру й неординарну.
Значною мірою «укомплектовувати» смішні ситуації допомагає сценографія вистави (Олена Корчина). Двері, вікна — додаткові можливості сценічної території створюють зручні умови для акторської гри і визначають побудову сценічного твору — в одному просторі одночасно можуть відбуватися абсолютно різні дії.
А епіцентром вистави є гра акторів — динамічна, ансамблева, зі стовідсотковим відчуттям жанру комедії.
У виставі «Надто щасливий батько» — нестандартний фінал, повністю виправдовує назву вистави. Автори постановки досягають головної мети — розсмішити публіку. Можливо, правильно роблять, оскільки коли за вікном сумна, осіння пора, можна піти до театру, подивитися виставу «Надто щасливий батько», яка дає можливість глядачам відволіктись від власних проблем і досхочу посміятися.
