Його роботи в радянські часи не сприймали. Він і досі залишається в тіні. Тому, що ніхто не розуміє навіщо така відвертість. Він зображує те, що бачить і що зачіпає. Зачіпає не тільки його, а й тих хто не зацікавлений у такій правді. Михайло Чорний, якому вже виповнилось 70 років, iз самого дитинства й до тепер фіксує на полотні сільську дійсність. Дійсність, яка не лише зачаровує милими краєвидами, а й бентежить відкритістю сюжету. Неприхованістю, натуральністю й щирістю створених образів. Його герої — згорблені бабці у кирзяках, які за життя зазнали одного — тяжкої землі, і тепер, ніби зрослися з нею, не розгинаючи згорблених спин ідуть через зоране поле святити вербу. Поміж них, ніби в одній упряжі і таким же неминучим майбутнім, розсіялись дівчатка. Простота й солідарність селянського жіноцтва. На інших полотнах будні. Брати, вчепившись один в одного, до крові чубляться за успадкований шмат землі. А це діти збирають колоски — голод 1933 року. Розпач дорослих і плач малих: забирають корову — колективізація. Ясно куди стелили пряму дорогу ці роботи, якщо навіть рушник, вишитий у нейтральному сюжеті, тогочасними цензорами сприймався, як націоналізм який «настоятєльно трєбовалось зарисовать!»
— Я просто намалював сватання, — розповідає художник, — звичайно, що свати в рушниках, а маніжку на сорочку перемалював iз тієї, що мати вишила татові. Його часто запрошували за весільного старосту.
І хоч народницькі сюжети викликали обурення цензорів, але знаходились і ті, які їх одразу купували. Де вони зараз, не знає навіть сам автор, йому відомо, що 70 картин вивезли до Ізраїлю і ще те, що його роботи внесені до каталогу Дрезденської картинної галереї. Полотна Чорного завжди дихали життям, бо художник брав їх з відти. Так «Селянський поцілунок» він побачив на сінокосі. Дядько з розмаху притиснув натрудженою рукою розпашілу від спеки й роботи молодицю, яка зашарілась, бо поруч її діти. Пізніше змалював у заході сонця обжинки на городі селянина, який щойно докопав картоплю. Міліціонер, який входив до худради, був проти чарки, яку господар переможно тримав в одній руці, а в іншій — скибку кавуна, й до тепер традиційної поживи на осінніх городах. Тоді був 73-й рік. Тоді зрозумів Михайло, що це вже був його початок, його плуг, а художник Дергус, в якого він вчився, сказав просто: «Ми селяни і будемо завжди малювати простих селян». Прізвисько «селянський художник» Михайлові дали ще в Одеському художньому училищі ім. М. Грекова, яке він закінчив у 1963 році. Пізніше, в Київському художньому інституті, де художник вчився в одній групі з Світланою Покришкіною, донькою того самого героя-льотчика Покришкіна, вона сказала, що Чорного закинь на безлюдний острів, він усе одно буде малювати своїх селян.
— Я просто відпочиваю в цій темі, вона моя, я хотів бути самим собою, — пояснює художник, — не хотів іти на тогочасні виграшні теми: замовлення партії, портрети героїв. Хоча я не проти героїв, але ж вони, в першу чергу, люди, а вже потім герої соцпартії, переможці п’ятирічок. Одну таку героїню я побачив дома, коли вона розчервоніла, вся в білому, витягла з печі паски, повна лавка хліба, бо в неї було 13 дітей. Така красота, але хто ж би мені дозволив так намалювати героя соцпраці, адже тоді не дозволялось пекти паски, святкувати Великдень.
Михайло Чорний пройшов, так званий поміж художниками, карцер, коли йому не давали замовлень, а якщо й траплялись, то в найгірших колгоспах, куди ніхто не хотів їхати. Сподівалися, що побувши без засобів до існування художник перегляне свою тематику. Він залишився вірним собі та своєму народові навіть тоді, коли жив у майстерні, майже нічого не їв, а колеги приходили вмовляти Михайла вступити до партії й малювати те, що треба, а не те, що хочеться.
— Коли є правда, вона завжди буде правдою, вона вилізе. І від неї не втечеш, тому я не бачив сенсу відмовитись від того, що я перш за все українець.
За свій відвертий голос у малюванні Михайло Чорний почав діставати на горіхи ще з дитинства. Дорослі йшли в поле, а малого Мишка, щоб нікуди не подівся, кидали до скрині з церковним майном. Він навчився звідти вилазити, а коли визволявся замальовував вугляками усі стіни. Та найбільше перепадало не стільки за збитки, як за їх суть. Михайлик малював те, що бачив, навіть родинні таємниці: як наприклад, дядько жене горілку. На творчість малого художника благословив піп.
— Мама наріже хліба, насушить сухарів, щоб я давав жебракам, але через тин. От я просунув руку з сухарем, а там стояв священик, зловив мене за руку, я злякався, — пригадує художник, — а він мені хрестика дав, спитав ким хочу бути і благословив.
Зараз Михайло Чорний уже має звання заслуженого, але про це він дізнався випадково. Колега, зустрівши Михайла на вулиці, сказав, що його документи про присвоєння заслуженого валяються у начальства в шухляді.
До Чорного у місцевій спілці художників ставляться по різному. Навіть не внесли його ім’я до одного з останніх каталогів митців, а персональна виставка з нагоди 70-річчя відбулася завдяки не стільки керівництва спілки, а його товаришу, вінницькому колекціонеру Володимиру Козюку. Автор не повірив, що у нього насправді своя, його власна виставка. Навіть не зміг наважитись прийти на відкриття. Прийшов наступного дня, як звичайний відвідувач. Володимир Козюк також допоміг художнику знайти поціновувачів його живопису. Зараз Михайло Чорний відтворює українську обрядовість. Каже, що дуже любить масовість і музики, коли вони звуком викликають у людей енергію і тоді народжується танець. Але такої натури майже не знайдеш, бо вже навіть по селах більше грають не живим інструментом, а магнітофонним записом. А поїхавши у своє село за натурою сучасних сільських школярів, застав напівпорожнє приміщення і стару бабцю, яка давала гривню й просила привезти з міста хліба...
Михайло Чорний хоче й далі малювати правду. Теперішню...
