Премією за найкращу публіцистичну роботу у галузі журналістики, яку з 2004 року присуджує Держкомтелерадіо, нагороджено журналіста з Чернігова Сергія Дзюбу за публіцистичну книжку «Замінований рай», що вийшла у видавництві «Чернігівські обереги». У книжці розповідається про українських миротворців, які рятували наших моряків із захоплених піратами кораблів, розміновували ліванські землі, під несамовитим шестигодинним обстрілом захищали найважливіші об’єкти в іракському місті Ель-Кут, ризикували життям у Косовому, Ефіопії, Еритреї, Грузії...
— А починалося все із серії інтерв’ю, які я записав для радіо «Новий Чернігів», — розповідає Сергій Дзюба. — Це навіть не інтерв’ю, а радіорозповіді тривалістю до двох з половиною годин. Для них я підбирав музичний ряд, шумові ефекти, тобто намагався наблизити оповідь моїх співрозмовників до реальних ситуацій, про які йшлося. Потім для місцевої газети підготував друковані версії інтерв’ю. Відгуки читачів спонукали працювати далі. Так народилася книга документальної прози «Замінований рай».
— Ця тема не нова, але книга мала ефект бомби, що вибухнула. Як вам вдалося зібрати такі щирі, правдиві сповіді людей, яких ви раніше не знали?
— Герої книги — від солдата до генерал-лейтенанта. Я сам капітан запасу. Знаю про службу в армії не з книжок. Тому ми говорили однією мовою, розуміючи один одного з півслова. Це були дійсно дуже щирі сповіді на різні, в тому числі й гострі теми — про солдат, які гинули часто через помилки командирів, про стосунки з місцевими жителями, які по-різному сприймали миротворців. Після виходу книги до мене звернулося дуже багато людей, яких вона вразила, зачепила, як кажуть, за живе. Зверталися й науковці, які тільки-но починають досліджувати історію миротворчих акцій, їм дуже важливо було знати деталі багатьох операцій, почуті від очевидців.
Думки двох людей для мене були особливо важливі — мого друга, письменника, афганця Василя Слапчука, доля якого і спонукала досліджувати цю тему, та генерал-лейтенанта Анатолія Собора, який очолював українських миротворців в Іраку. Із ним ми познайомилися після виходу книги. Рецензія генерала була найкоротшою і найціннішою: «Усе правда!».
— У вашій книжці дванадцять героїв і сотні історій — трагічних і радісних, сумних і веселих, героїчних і повсякденних, які ще називають окопною правдою. А яка історія особливо вразила вас?
— Мабуть, це історія дружби п’ятирічної іракської дівчинки Бітуль і майора Андрія Антонюка. Вони познайомилися у військовому шпиталі, де Андрій працював військовим перекладачем, а маленька Бітуль сиділа біля хворої тітки, бо в зруйнованому вщент місті сироті більше нікуди було подітися. Серед стражденних, змучених бідою людей маленька арабська дівчинка знайшла рятівника, який розказував їй казки з «Тисяча і однієї ночі», вчив української мови та українських пісень. Маленька Бітуль здивувала всіх, коли заспівала на прощання «Несе Галя воду». Зараз вони листуються. Дівчинка підросла, але не забула своїх друзів. Фото майора Антонюка з арабською дівчинкою на руках я виніс на обкладинку своєї книги. Бо ця дружба є символом миротворчої місії, в якій брали і беруть участь українські солдати й офіцери.
— «Замінований рай» — це ваша 27-ма книжка. До того були збірки поезій, гумору, дитячі книжки, радіоп’єси. Що далі? Тема миротворців для вас уже вичерпана?
— Вона тільки починається. Після виходу книги мене знаходять люди, які виконували військовий обов’язок в Анголі, Єгипті, В’єтнамі. Вони хочуть, щоб їхню правду теж почули. Тому ставити крапку зарано. Зараз працюю над продовженням.
— У книги гарний початок шляху. Премія імені В’ячеслава Чорновола — то висока планка...
— Про конкурс я прочитав у «Літературній газеті». Надіслав свою роботу поштою. Я не знав, хто є членом журі, хто читатиме мою книжку. І навіть не намагався дізнатися. Чесно кажучи, за справами я навіть забув про премію. І раптом отримую звістку з Києва про перемогу. Це особливо приємно, бо свідчить про відсутність корупції або змови у підбитті підсумків конкурсу. На жаль, сьогодні це сприймаєш швидше як виняток, аніж як правило.
