Британський режисер Гай Річі продовжує специфічні, але комерційно успішні експерименти з літературною спадщиною Конан Дойла. На екрани вийшов «Шерлок Холмс: Гра тіней» — другий у циклі кінокоміксів про знаменитого детектива із Бейкер-стрит.
Кронпринца Австрії знайдено мертвим. Усі докази вказують на самогубство. Проте Шерлок Холмс (Роберт Дауні-молодший) доходить висновку, що спадкоємця престолу було вбито, і це вбивство — лише маленький фрагмент більш грандіозної та зловісної змови, вибудуваної професором Моріарті (Джаред Гарріс). Бідному Ватсонові (Джад Лоу), який якраз надумав одружитися, доводиться знову вплутуватися в нелегке і повне небезпек розслідування, тим паче, що Моріарті якраз і прагне вдарити в найслабкіше місце Холмса — розпочати винищувати близьких йому людей. У результаті давні друзі вплутуються до тривалого й небезпечного розслідування, мандруючи через усю Європу — з Англії до Франції, звідти — до Німеччини, потім — до Швейцарії. Проте Моріарті, вочевидь, є найбільш небезпечним зі всіх супротивників великого сищика і тому завше на крок попереду.
Із цього опису цілком зрозуміло, що з інтелектуальними іграми оригінального Холмса пропоноване нам видовище не має нічого спільного. Холмс-Дауні працює головою рідко, в основному — коли треба прорахувати наперед бійку, що назріває. Решту часу більш ніж двогодинної картини він покладається лише на силу своїх кулаків, спритність вивертів, влучність стрільби в поганих хлопців і почуття гумору.
Річі кроїть фільм за відпрацьованими до автоматизму стандартами. Де потрібно, уповільнює чи зупиняє зображення, де потрібно — прискорює, показує, як запалав порох у гарматі, як ламається кістка в одного з вищезгаданих лихих типів. Бійки чергуються з гонитвами, гонитви — з перестрілками, перестрілки — з бійками, бійки — з вибухами. Детектива Дойла перетворено на екранний комікс із настільки ж коміксними персонажами.
На виправдання режисера слід сказати, що в нього й не було іншого вибору. Річі давно вже, як представлялося, перебував на стадії ідейного виснаження: «передхолмсівські» фільми «Револьвер» (2005) і «Рок-н-рольник» (2008) були явно провальними. Зрозумівши, що постмодерністські екскурси життям сучасних бандитів йому вже не вдаються, Річі звернувся до класики, яка переживала й більш безцеремонні осмислення. Схоже, що на певний час авторові «Карт, грошей і двох столів» удалося знайти свою нішу. Відкидаючи сцени з претензією на драматизм (який у Річі перетворюється на нестерпно мелодраматичне «мило»), обох «Холмсів» дивитися забавно та місцями смішно; причому другий, мабуть, вдаліший за перший хоча б у тому, що стосується жартів і комічних ситуацій, та й виконавці головних ролей — особливо Дауні — набагато краще вжилися у свої образи.
Річі нагадав, що вміє розважати. А Конан Дойл написав багато історій. І, хоч як це дивно, — при всіх «але» — цікаво подивитися, що буде далі.
