У Києві пройшов проект «Терра інкогніта», присвячений відомому композитору Гельмуту Лахенманну.
Все-таки нечасто нам вдається так детально знайомитися з творчістю сучасних відомих композиторів. Навіть тих, кого прийнято називати живими класиками. Тим часом Гельмут Лахенманн, творчості якого було присвячено триденний проект «Терра інкогніта», вже давно має подібний статус філармонічного небожителя.
Лахенманн — автор багатьох симфонічних та камерних творів, володар найпрестижніших міжнародних нагород, почесний доктор Ганноверської вищої музичної школи, член кількох Академій мистецтв. Без його опусів не обходиться жоден більш- менш помітний музичний фестиваль. Однак донедавна його спадщина в Україні залишалася поза активною концертною діяльністю. Власне, цю нішу і був покликаний заповнити спільний проект Гете-інституту в Києві і столичної організації Національної Спілки композиторів (куратор та ідея — Людмила Юріна).
По суті, «Терра інкогніта» можна назвати свого роду «Лахенманнівськими читаннями». До Києва прибув талановитий учень композитора, співавтор у багатьох його починаннях, музикознавець, диригент і просто приваблива людина — Маттіас Германн. Важко собі уявити більш компетентного фахівця. Пан Германн провів інтенсивні дводенні майстер- класи, на яких прослуховувалися твори Лахенманна, аналізувалися його партитури, проходили репетиції його творів. Підсумком цих зусиль став концерт, що пройшов у київському Будинку вчених.
Концерт складався переважно з творів, які написані для сольних інструментів; лише у другому відділенні прозвучало «Тріо флюідо». Звичайно, публіці, що зібралася просто на концерт камерної музики, було кинуто серйозний виклик. Творчість Лахенманна надто незвичайна. Головний напрям його експериментів — «переплетення», пошук незвичайних поєднань інструментів, розширення діапазону звуковидобування. Так, у п’єсі для кларнета «З нічого» (виконавець — Віталій Альфавицький) використовуються загалом чотири різні техніки звучання. Кларнет, — пасинок у класичній музиці, — постає як інструмент із величезними можливостями. Химерні звуки виникають і гаснуть серед штилю пауз, вся п’єса здається мініатюрно-вишуканим акустичним садом. Те ж можна сказати і про чарівну «Токкатіну» для скрипки (Ігор Андрієвський), яка вимагає від виконавця майже ельфійської грації і тонкості в поводженні з інструментом. Нерівне коливання звуку і паузи, удару по клавіші і мовчання чудово передають основну тему «Музики колиски» для фортепіано (Володимир Ворончук).
Однак свого роду енергетичним центром концерту стали опуси, які його завершували — «Тиск» для віолончелі, виконаний Юлією Білоусовою з необхідною експресією, і «Три флюїдо» (буквально — «Тріо розпливання») для кларнета, альта (Олександр Павлов) і ударних (Данило Шуригін). «Тиск» — це справжня подорож у світ віолончелі, виявлення її потаємних талантів, «олюднення» її в музиці. А «Тріо» — найскладніша звукова в’язь, де сплетення і розпад різних елементів знаходяться в стані складної, постійно мінливої рівноваги…
Звичайно, виконання було не позбавлене огріхів. У наших музикантів, які виховані в академічному консерватизмі, немає традицій гри сучасних творів. Але, втім, набуття навичок — справа наживна. А з’являться вони тільки в тому випадку, якщо проекти, подібні «Терра інкогніта», стануть регулярними. Адже така форма — майстер-клас плюс підсумковий концерт — активно використовується у світі.
Та й незнаних земель не тільки у світовій, але і нашій музиці вистачає…
