Відомий в Україні й за її межами мистецтвознавець і колекціонер Володимир Яцюк присвятив своє життя дослідженню творчості Шевченка як художника. Він є автором декількох книжок і монографій на цю тему. Одна з його робіт присвячена вивченню прижиттєвих зображень Кобзаря — портретів, автопортретів, фотографій. В унікальному альбомі «Віч-на віч з Шевченком» зібрані всі ілюстрації на цю тему.
— Усього відомо понад сто зображень поета, зроблених за його життя, — розповідає Володимир Яцюк. — Із них більш як півсотні належать пензлю самого Шевченка. У вітчизняному образотворчому мистецтві навряд чи можна знайти іншого відомого художника, який би стільки уваги приділяв автопортретам.
— Чи не хочете ви сказати, що Тарас Шевченко страждав на нарцисизм?
— Навпаки. Він був незвичайно вимогливий до себе. Адже автопортрет — це своєрідний тест на професіоналізм. До того ж, автопортрети справжніх художників завжди є наслідком самоаналізу й самопізнання особистості. «Поличчя» (так іноді Тарас Григорович називав свої автопортрети) саме й вирізняються не лише кількістю, а й складним психологізмом. Зібрані разом в один хронологічний ряд, вони створюють образний життєпис художника. Вивчаючи творчість Шевченка-художника й поета, можна помітити певну закономірність — автопортрети в чистому вигляді з’являються саме тоді, коли Кобзар особливо плідно працював як поет або був у стані образного натхнення, який передує творчому процесу.
— Тобто коли з особливим натхненням Шевченко писав вірші, тоді ж і досить активно створював автопортрети?
— Саме так. Перше відоме нам «Поличчя» Т. Шевченка написане ним у Петербурзі в січні — лютому 1840 року. Практично в той же час він оформляє в цензурному комітеті дозвіл на друкування першої поетичної збірки «Кобзар». Не виключено, що художник написав портрет для того, щоб, перевівши його на гравюру, вмістити потім у свою книжку. Але пізніше він все-таки віддав перевагу сюжетній композиції свого друга Василя Штернберга «Кобзар з поводирем», оскільки зображення юного поета дещо контрастувало з образом ліричного героя — старого Кобзаря, якому багато довелося пережити на своєму віку.
— Перший автопортрет студента Академії мистецтв і останні замальовки тушшю й олівцем, датовані 1859 роком, розділяє всього 19 років, а здається, всі п’ятдесят. Образ романтичного, натхненного юнака, щойно визволеного Василем Жуковським і Карлом Брюлловим з кріпосної залежності, змінив образ втомленого від довгих, важких доріг, сповнених втрат і розчарувань, старця. А цьому «старцю» було всього 45 років! Таким почувався й зобразив себе сам Шевченко. А яким бачили його сучасники?
— У їхніх зображеннях, скажемо прямо, менше трагізму, бо вони створювалися здебільшого до заслання й солдатчини Т. Г. Шевченка. Серед портретів Кобзаря, виконаних його сучасниками Карлом Брюлловим, Василем Штернбергом, Михайлом Мекешиним, Олексієм Чернишовим, Миколою Степановим, — переважають графічні зображення: малюнки олівцем і пером, літографії, акварелі. Дійшли до нас і малюнки відомих літераторів і культурних діячів, які також непогано володіли олівцем і пензлем — Василя Жуковського, Пантелеймона Куліша, Якова де Бальмена, Михайла Баширова.
— А чи правда, що серед олівцевих замальовок Жуковського, Брюллова, Штернберга й Мекешина переважають карикатури й шаржі на Шевченка?
— Так воно і є. Що свідчить про іронічно-добрі стосунки, які панують у середовищі цих людей. Адже тільки людина, котра має чудове почуття гумору, здатна разом із іншими посміятися над собою. Шевченко таким і був. У карикатурах, виконаних друзями, він постає лобастим тюхтієм. Характерні риси його зовнішності навмисно перебільшені. Ображатися на ці шаржі було не можна було, адже в них стільки добродушного гумору.
— Ще за життя Тараса Григоровича почало розвиватися фотомистецтво. Як він сприймав його? Чи дійшли до нас фотопортрети Шевченка?
— Фотографія досить активно почала входити в життя в період десятирічного заслання поета. Багато людей тоді сприймали її як диво, а деякі художники, щиро захопившись нею, присвячували свою подальшу творчість не образотворчому мистецтву, а фото. Шевченко більш стримано сприйняв цю новину, вважаючи, що фото «не містить у собі високого красного мистецтва». Однак до фотографій він вдавався як до допоміжного матеріалу. Так, він користувався ними, а не дзеркалом, працюючи над офортними автопортретами...
На щастя, Т. Г. Шевченко любив зніматися. Він знав багато фотохудожників того часу, товаришував з київським майстром, своїм однокашником по петербурзькій Академії мистецтв Іваном Гудовським і навіть деякий час жив у нього на квартирі на розі Маложитомирської. Знімки із зображеннями поета, зроблені в Петербурзі й Києві, — це надзвичайно правдиві джерела відомостей про зовнішність поета. Коли ми з вами говорили про автопортрети художника, я розділяю ваш подив: яким старим і виснаженим постає перед нами 45 річний поет. Фотозображення ще більш безжалісні. Зберігся знімок, зроблений на третій день після повернення Шевченка із заслання, подивившись на який згадуєш слова Григорія Галагана: «Наш поет дуже перемінився, постарів; над його широким чолом з’явилася лисина, густа у просивінь борода та глибокий погляд очей надають йому подоби одного з наших дідів-полковників, до яких часто ідуть за порадою.»
А ще фото — це безцінний матеріал для біографів поета-художника, тому що розповідає про його оточення. На багатьох групових портретах він знятий разом з друзями і знайомими, що дало поштовх до нових пошуків і біографічних відкриттів.
