Дуже обережне і несміливе пожвавлення кінопроцесу в Україні вряди-годи супроводжується виголошенням досить гучних проектів. На минулому тижні кінематографічній спільноті розповіли про черговий студійний парадіз.
Цього разу інціаторами грандіозних планів стала продюсерська група фільму «Orangelove» — чи не першого українського комерційного повнометражного фільму взагалі і про помаранчеву революцію зокрема: брати Олександр і В'ячеслав Константиновські, Аліна Панова та Володимир Хорунжий (син письменника Анатолія Хорунжого, сам корінний киянин, виїхав з України ще на початку 1980-х).
На спільній прес-конференції ними був викладений план побудови нового кіностудійного комплексу неподалік від Києва. Земельну ділянку площею в 50 га вже купили. Комплекс складуть 12 знімальних павільйонів, звукозаписуюча студія для запису симфонічного оркестру і хору, а також лабораторії з обробки плівки, цифрового сканування, лінійний комплекс для дубляжу фільмів. Тобто — створять повний цикл виробництва, коли фільм можна буде і зняти, і довести до ладу, і надрукувати копії, не виїжджаючи до Москви, Праги або Польщі. Одним словом — здійснять багаторічну мрію всіх вітчизняних режисерів.
За словами провідників проекту, загальну сума інвестицій складе 100 мільйонів доларів, будуватимуть, як стверджує В'ячеслав Константиновський, 2,5 року. При тому вводимуть студійні потужності в дію поетапно, тобто комплекс почне працювати ще до офіційного відкриття. В суму закладені не тільки роботи зі спорудження студії, але і виробництво кількох фільмів на ній. І Константиновські, і Хорунжий запевняли, що партнери в них найсерйозніші, американські, але висловлювали сподівання на допомогу влади: «ми повинні говорити в один голос з усіма органами», «потрібна кооперація» — останнє, наскільки можна зрозуміти, передбачає і певні пільги учасникам проекту.
Загалом, з усього сказаного постає вельми світла картина. Студія, безумовно, матиме прибуток з виробництва закордонних блокбастерів, а ось ціни на використання апаратури для вітчизняних фільммейкерів будуть нижчі, ніж для багатобюджетних, комерційних груп. Передбачені тренінги персоналу, який на студії поступово стане цілковито українським — це особливо важливий пункт, бо таким чином передбачають, ні більше не менше, відродити кінопрофесії, які в країнi фактично зникли через фізичний відхід своїх носіїв. Мало того: запустять і спеціальну програму саме для наших режисерів. Будуть і додаткові проекти, як- от добудова офісних приміщень, тематично-розважального комплексу.
На питання, що ж спонукало їх, цілком успішних людей, узятися за настільки невдячну справу, брати Константиновські відповідають, що вони достатньо стійкi для того, щоб дозволити собі ризик, та й загалом ризикувати звикли, а, крім того, люблять бути першопрохідцями і робити те, що матиме суспільне значення.
Втім, питання таки лишається відкритим. Оскільки будь-яке велике будівництво у нас, тим паче довкола столиці, — це екстремальна подія, котра зачіпає інтереси такої кількості груп упливу, що ще до початку стає схожим на війну. За райдужними рядками прес-релізу постають поки що не стільки обриси майбутньої студії, скільки незламні шереги різноманітних бюрократичних структур як київських, так і загальнонаціональних, з їхнiми нескінченними паперами, узгодженнями, перевірками, а також цілком (чи точніше, «чисто») конкретними закулісними апетитами. Не кажучи вже про те, що побудова цехів — це лише півсправи, а наповнення їх відповідними фондами і спеціалістами — робота не легша за саме будівництво. І чи справді оренда і експлуатація сучасного обладнання буде по кишені загалом дуже небагатим українським кіномитцям?
Ні, звичайно, дуже хотілося б порадіти за всіх нас — що, нарешті, матимемо свою сучасну кінофабрику. Особисто автор цих рядків дуже й дуже на це сподівається. Але наша тричі проклята епоха перемін триває, і об її іржаві скелі розбився не один корабель благих намірів. Лишається тільки сакраментальне — подивимось через 2,5 року. Спокушатися не будемо, але якщо робиметься дійсно те, що заявлене, — підтримаємо як зможемо, чи не так?
