Kiev Fashion Days, що проходили в Мистецькому арсеналі в березні, цікаві були не лише колекціями переважно молодих українських та європейських дизайнерів і численними лекціями й воркшопами експертів та фешн-журналістів, а й самими гостями події. Якщо «округлити» яскраве розмаїття публіки, що прогулювалася тими днями залами Мистецького арсеналу, то можна сказати, що здебільшого це було покоління українського Facebook. Адже не дарма саме сторінки журналу ТОП-10 і телепрограми «Тиждень моди з Дар’єю Шаповаловою» — головних ініціаторів та організаторів Kiev Fashion Days — є найпопулярнішими в українському сегменті Facebook. Власне, саме їхні «френди», яким, між іншим, не так часто дають шанс вийти «в поле», тим більше державних культурницьких установ, і стали основною аудиторією Kiev Fashion Days. Саме з огляду на задоволення їхніх запитів — молодих і «просунутих» — організатори й запрошували дизайнерів та лекторів.
Серед фешн-експертів, які взяли участь у Kiev Fashion Days, — Альона ДОЛЕЦЬКА, яка протягом більш як 12 років, з 1998-го до 2010-го, була незмінним головним редактором журналу Vogue (Росія) і з якою «День» поспілкувався під час Kiev Fashion Days. Тому, хто знайомий зі світом моди, не треба довго пояснювати, що таке Vogue. Перший випуск цього, без перебільшення, легендарного журналу вийшов ще наприкінці ХІХ століття. На той час він позиціонувався як суспільний щотижневик для заможних ньюйоркців. Чи є потреба нагадувати про те, що саме наприкінці ХІХ століття і протягом наступних десятиліть, коли в США створювався Vogue, відбувалося в Україні та в Росії? В Україні власний Vogue не виходить досі. На прилавках — тільки Vogue (Росія). Чому? Цю тему вже не перший рік жваво обговорюють у нашому модному середовищі. Найпоширеніша думка зводиться до нестачі рекламодавців, тобто «люксових» брендів, які могли б прикрасити сторінки журналу своєю рекламою, і, таким чином, наповнити «казну» видання. Очевидно, що створення Vogue (Україна) сьогодні — далеко не першочергове завдання. Так само, судячи з усього, вважають в усіх пострадянських республіках. Ні Польща, ні Литва, ні Латвія, ні Естонія, ні Угорщина власного Vogue не мають. Зате власний Vogue є в Росії. І досвід її в цьому сенсі є доволі промовистим. Адже Vogue у Росії з’явився «чорного» 1998-го, коли стався нашумілий дефолт, що, втім, не зупинило видавців. А це може означати лише одне: в Росії завжди, навіть у найскрутніші роки попереднього століття, були споживачі «люксових» брендів та розкошів. Утім, як і в Україні... Врешті-решт, російський Vogue, подолавши Рубікон 1990-х, перейшов у нафтодоларові «нульові», де, треба визнати, виглядав уже значно доречніше. Щоправда, для дуже незначної частини росіян. Аналіз того, як на тлі цих поворотів долі змінювалася російська мода та російський стиль у широкому розумінні цього слова, на нашу думку, може виявитися досить цікавим. Адже так само, як моду не варто спрощувати до реакції на суспільно-політичні процеси, так і не варто заперечувати вплив цих процесів на моду. А як інакше інтерпретувати «ностальгію» за радянськими символами, що кілька років тому хвилею накрила масову моду і в Росії, і в Україні, або портрет нинішнього російського прем’єра з німбом та у віночку з квітів на футболках (про що в інтерв’ю з Альоною Долецькою згадуватимемо ще не раз)? Як слушно зазначає Альона, малинових піджаків сьогодні ви вже не побачите. Справді, не побачите ви їх і в Україні, але чи скинула разом із малиновими піджаками бізнес-політична-еліта свою стару шкіру? Впевнені, що ні. Переважно ні.
Саме про це та про символічний простір моди, в якому досі відчувається нав’язлива присутність «червоної» символіки, «День» розмовляв із Альоною Долецькою — однією з найавторитетніших фешн-експертів не лише Росії (статус головного редактора Vogue дає пожиттєве, хоч і неформальне звання експерта серед експертів моди). Нашу розмову навряд чи можна назвати результатом стовідсоткового порозуміння та спільності світоглядних позицій, і в цьому сенсі точка зору Альони тим більше цінна для нас — найперше, своїм репрезентативним потенціалом щодо того, чим дихає російський модний світ та на які цінності орієнтується.
— Олено, цікавить ваша думка з приводу формування стилю — в широкому розумінні цього слова — в пострадянських країнах. Адже, з одного боку, в суспільному житті цих країн відбувається еволюція, розвивається мода, мистецтво, а з іншого боку — мракобісся залишається. Яку еволюцію, враховуючи ці чинники, пройшов той стиль, який ми бачимо сьогодні?
— Про яке мракобісся ви говорите?
— Я маю на увазі ті процеси, які відбуваються і в Україні, і в Росії...
— Я мракобісся не бачу. Я бачу якраз або наявність величезного інтересу до моди збоку молодого покоління, і цей інтерес стає все більше і більше. У старшого покоління, як і раніше, зберігається таке ставлення до моди як до чогось легковажного, поверхневого, але це нормально — адже це спадщина. Тому мені здається, що усе як слід, насправді.
І стиль, і суспільство — це дуже загальні поняття. Зараз ми сидимо в одному суспільстві. Потім ми вийдемо, підемо в ресторан і побачимо абсолютно інших людей. І так буде скрізь, у будь-якій країні — європейській, азійській... Ми, звичайно, можемо піти шляхом узагальнень і сказати, що, наприклад, англійці люблять так званий queerky, тобто трохи дивний, шалений стиль. Росіяни люблять заполірований завершений глянець. Французи більш недбалі. Можна говорити про це, але мені здається, що це вже неактуально, вже всі все розуміють. Обговорювати проблему стилю і моди потрібно починати не з узагальненого опису суспільства, а з більш приватного. Наприклад, із того, як одягаються політики чи молодь. Або заможна частина суспільства.
— Давайте, в такому разі, звернемося до еліти як до того сегменту суспільства, який завжди на виду і має вплив на це суспільство, на його споживання. Що скажете про це?
— Економічна еліта, яка сформувалася в останні 10 — 15 років, пройшла, як мені здається, досить великий шлях від такого монобрендового сприйняття моди до досить тонкого розуміння того, що окрім п’яти провідних дизайнерів, яких можна побачити на початку будь-якого глянсового журналу, є ще й армія дизайнерів, які працюють на так звану вуличну моду, а також спортивна мода. Здатність і талант «замішувати» під себе, як мені здається, розвинулися значною мірою. І цю відмінність я бачу дуже добре.
— Це стало наслідком поліпшення якості еліти?
— Еліта омолодилася, здобула освіту, заможні верстви суспільства 90-х у вигляді малинових піджаків і ланцюгів зараз побачити неможливо, окрім як у якихось старих журналах. Цей рух доволі явний. А далі, мені здається, що розвиток відбувається саме у напрямку тоншого, легшого, більш індивідуального вибору речей для себе.
— Кілька років тому — і я думаю, ця тенденція досі зберігається — відбувся сплеск інтересу, повернення, ностальгії за радянськими символами. Із чим ви це пов’язуєте? Це сформувалося всередині суспільства чи, можливо, було йому нав’язано?
— Я переконана, що це не було нав’язане. Мені здається цілком закономірним те, що російські дизайнери відчули необхідність сказати про це своєю мовою, зрозумілою людям, які їх люблять. Умовно кажучи, покоління Дениса Симачова (відомий російський дизайнер, стиль якого вирізняється використанням характерних російських мотивів — починаючи від більш традиційних орнаментів, тільняшок і завершуючи сучаснішими «мотивами» ОМОНу і принтами з портретом Володимира Путіна з німбом і у вінку з вишитих квітів. — Ред.) уже не живе в епоху «серпа і молота», для них це трохи смішно, трохи ностальгійно, трохи зворушливо, але це належить їхній країні. Повернення до цього в різних формах породжувало різну реакцію: посмішку у випадку з рожевою майкою з Путіним у квітах ручної вишивки, або потужний прикольний стан, коли ти в спортивній куртці, а ззаду в тебе знову ж таки вишитий вручну герб Радянського Союзу. Як говориться у великому єврейському анекдоті: ну, по-перше, це красиво. Це з одного боку. З іншого боку, звичайно, для дизайнерів це певна спроба повернутися до свого коріння, яким би воно не було. Тому пішли такі суто російські колекції. Адже для дизайнера дуже важко зробити показ і не бути при цьому таким етнічним жартом. Подвиг дизайнера полягає саме в тому, що він зміг якось переосмислити і пропустити через себе своє натхнення. І ось у цьому виклик.
— Якщо говорити про вплив глянцю... Адже не весь глянець якісний. Як він вплинув на формування смаків, наприклад, серед молоді, середнього класу, середнього покоління? Напевно, ці впливи все ж були різні: як позитивні, так і ті, що розмивають цінності. Як вам здається?
— Звичайно, глянець здійснив колосальний вплив. Так, у когось ці вислови виходили краще, у когось гірше. У когось — більш поверхнево, у когось — глибше. Але сам рух і вплив друкованого слова не могли не надати динаміки. І про це, до речі, можна почитати в номері Vogue, присвяченому нашому десятиріччю. Зрештою, одні журнали більше говорять про мрію, про щось важкодоступне, дуже артистичне. Інші журнали більш комерційні й диктують носити так і робити так. Але і та, і та робота потрібна. І вплив цього глянцю неможливо переоцінити.
— А як щодо впливу телебачення? Хоч це й не зовсім ваш профіль, але, напевно, ви відчували цей вплив, адже йдеться про наймасовіші ЗМІ...
— На жаль, так. Як мені здається, на сьогоднішній день, наше телебачення — не знаю, як ваше — пішло шляхом задоволення смаків і часто потурання цим смакам, і через це відбувається втрата досить важливих речей. Тому нерідко по телебаченню ми бачимо досить невдалу і позбавлену смаку (про немодну я навіть не говорю) картинку, а також людей різного штибу. Це дуже прикро.
— У своїх інтерв’ю ви посилаєтеся на Біла Гейтса і Стіва Джобса як дуже своєрідних щодо стилю людей. Як ви вважаєте, той стиль, який вони демонструють, — це новий рівень ставлення до моди або заперечення моди як такої?
— Ні те, ні інше. Я вважаю, у людей типу Стіва Джобса і Біла Гейтса, оскільки це люди комп’ютерні, мода знаходиться на такій найглибшій периферії їхньої свідомості, що вони одягаються так, як їм зручно. І це важливо. Наприклад, знаменита картата сорочка Біла Гейтса. Подобалася вона йому — він її носив. А Джобсу було зручно завжди в чорній водолазці та джинсах. Лише у нього можна дізнатися про те, чому йому було цікаво це носити. Але цей приклад я подаю для того, щоб проілюструвати той факт, що коли професіонали високого рівня дотримуються певного стилю, то цей стиль нам говорить: «Я — такий! Я хочу так, і мені абсолютно байдуже, що ви, панове телеглядачі, інтернет-читачі або хто завгодно з присутніх у залі Нобелівської премії про це думаєте!» Але це не означає, запевняю вас, що ці люди зневажають моду або ігнорують.
— Що, на вашу думку, означає здорове ставлення до моди?
— Це складне запитання. Можливо, тут простіше піти від зворотного і сказати про те, що таке хворобливе ставлення до моди? Це коли люди так занурюються у споживання модних речей, що, зрештою, втрачають кінцеву мету, заради чого вони це роблять. У них не вистачає навіть днів, аби все це надіти. Ось це, мені здається, дуже нездоровим, коли річ купується заради того, аби її купити, тому що вона є на тій чи іншій сторінці в журналі.
— Криза таке ставлення частково нівелювала чи ні?
— Вона не нівелювала, але, звичайно, надала цьому більш дисциплінованого вигляду.
