Шукайте, шукайте жінку! Якої вам треба? Емоційна фантазерка, спокусниця, муза, амбіційна красуня, підступна брехуха, шалена коханка, професіоналка найдавнішого фаху, вірна подруга, зрадниця і зраджена, жертва самовідданості, фея кохання і ще... ще... ще...
Всіх цих жінок та інші незчисленні жіночі іпостасі можна зустріти на театрі життя, на світових підмостках, на театральних сценах Києва, зокрема в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра та в мініатюрному театрі «Актор» на Львівській площі. Завітаємо туди на прем’єри — «Жіночі ігри» Родіона Феденьова та «Листи кохання» Альберта Герні (пішла мода на цього американського драматурга, вже друга його п’єса іде у Києві, згадаймо «Сільвію»).
Обидві вистави розраховані на двох акторів і є, по суті, театралізованим психоаналізом. Нині це поширено у світовому театрі. А почалося з інсценізації листування знаменитого драматурга Бернарда Шоу і не менш знаменитої в той час актриси Патрік Кемпбел у п’єсі Д. Кілті «Любий брехун». Приємно, що й українські письменники, як от Р. Феденьов, який дебютував так званими «виробничими» п’єсами з життя заводів і фабрик, нині цілком гідно тримається світової моди, присвяченої внутрішньому світові людини, її підсвідомості, лабіринтам її душі.
Його п’єса «Чорнильниця Моцарта» має нетрадиційну форму і схожа на повість, в якій до подробиць мізансцен, дій, костюмів, інтонацій, реквізиту та інших деталей записано всю виставу такою, якою автор поставив її у своїй уяві. На сторінках цієї прози для сцени Родіон Костянтинович зіткнув у з’ясуванні стосунків удову Моцарта Констанцію (Ірина Мельник) та дружину Сальєрі Терезу (Ксенія Ніколаєва). Їхній конфлікт побудовано на матеріалі наукових розвідок автора в бібліотеках Європи. І справді, багато маловідомих подробиць з життя і творчості двох композиторів, навіки пов’язаних історією у дуальну пару алгебри і гармонії, звучить на малій сцені лівобережного театру. Ще більше їх в авторському тексті.
Але про що вистава?
Драматург, мабуть, мав рацію, не довіряючи театру взагалі і викладаючи на папері свою виставу. Бо режисер Олексій Лісовець, теж маючи певне авторське (режисерське) право на сценічну версію письменницького тексту, не спромігся надати драматургічному матеріалу якоїсь концептуальності. От і виходить (особливо в першому акті) не вистава, а лекція про Моцарта у формі діалогів, що викликає сонливість у декого з глядачів. Іншим подобається, бо вони вперше (або заново) знайомляться з перипетіями бурхливого життя і дивної смерті Вольфганга Амадея.
І все ж — це не театр, а театралізований семінар, бо між двома жінками довгий час анічогісінько не відбувається, текст виголошується інформативно. Між тим, існує об’єктивний природній закон театру — ми слідкуємо і переймаємося лише тим, що відбувається на наших очах «тут і зараз» на сцені. А те, що трапляється «за кулісами», виринає в спогадах героїв або переповідається ними — лише інформація, що, звісно, допомагає розкрити характер героя. Але тільки допомагає, а не розкриває.
Отже і Моцарт, і Сальєрі, і Зюсмайр, і Хофдемлей, і всі інші, про кого теревенять чарівні жінки, — лише матеріал для того, щоб зрозуміти їх самих, їх конфлікт і сенс того, що відбувається між ними. А саме цього у виставі зі зміненою назвою «Жіночі ігри» просто не існує. Бо в ній нема основи — наскрізної драматургічної дії, підкресленої режисером. Тому про актрис говорити безглуздо — їм нема що втілювати. Наразі можна хіба що висловитись принагідно на їхню адресу. Тривожить, що в К. Ніколаєвій останнім часом наростає якась внутрішня і зовнішня незворушність, невиправдана монументальність. І А. Мельник в цій чи не першій своїй ролі на сцені міцного державного театру надто заклопотана доведенням свого професіонального хисту і обживанням потрясаючої краси вбрання. Останнє обноситься, а перше зайве.
Найбільш точно висловився щодо власного розуміння характеру конфлікту двох жінок художник спектаклю Ігор Несміянов. Спочатку це витончена краса, кришталева поетичність: на білому колі арени життя височить і виграє блискітками світла піраміда з бокалів, наповнених водою. Між білих мармурових пілонів на срібному тлі звисають підсвічені ємності з водичкою, що викапує себе в невеликий басейн. I на цьому тлі фігурують красуні-жінки в розкішних чорно-білих складних уборах (автор костюмів Ілона Куц). Просто тобі візуальне втілення музики Моцарта — вишуканість, грайливість, прозорість, чистота. І вода, вода, вода, інколи червоне вино в бокалі — наче кров. Вода адресує до місця дії, джерельного курорту Баден- Бадена. Вона ж як плинність часу, водяний годинник клепсидра, неможливість увійти вдруге в ту саму ситуацію, вода як сльози, як згадка, як завмираючий пульс, як кара у маківку, як музика.
Та поступово розумієш, що вся ця краса — суспільна фальш. Як фальшиві ці жінки, їхня показна обопільна приязнь і любов до знаменитих чоловіків. Біле коло — не пісок курортних доріжок, а клейонка моргу. Не кришталь — пластмаса. Басейн — смітник. Срібло стінки — фольга. Сльози води — поліетиленові торбинки. Красиво, але несправжнє.
То що ж це за ігри, в які грають жінки? Однаково, які прізвища вони носять. Це Жінки. І вони грають. Граються. В що? І хто вони такі по суті своїй?
Нема відповіді...
Відповідь шукає театр «Актор». Автор п’єси «Листи кохання» Альберт Герні у своїй відступній ремарці провокаційно просить акторів «нічого не грати», обійтися без декорацій і не вчити ролі — просто читати листи. Начебто в театрі це можливо. Ну, без декорацій у ХХ-му столітті навчились обходитись, і нинішнім бідним театрам це навіть зручно. Актор же в умовах реалістичної драми прагне саме так грати, щоб здавалося, наче він нічого не грає, а просто живе собі на сцені така ось людина.
Це вповні вдається Лідії Яремчук (Меліса), яка в дуеті з Валентином Шестопаловим (Енді) проживає життя героїні наче своє власне. Проживає і дитинство, і перше (єдине, як виявилось) кохання, і творчість художниці, і шлюб з іншим, і народження дітей, і наркоманію, і глуху самотність, і смерть, і погляд «звідти» на коханого.
Актори дотримуються побажань драматурга: сидять за столом, читають листи. Таким чином, в їх розпорядженні обмаль засобів виразності, що потребує віртуозної майстерності. І Л. Яремчук не тільки озвучує листи Меліси, але й «читає» про себе, сприймає, реагує на листи Енді. Вираз очей, поворот голови, плечей, стриманий жест, тонка міміка її обличчя не менш красномовні, ніж вимовлені слова. А ще тембр голосу, характер звуку, темп, ритм, фрази, не кажучи вже про інтонацію, виразно передають внутрішній стан героїні — її безпосередність, наївну дитинність, гірку іронічність, душевний крах, світлий гіркий сум, становлення, розквіт і руйнацію її особистості. А все разом складається у чарівну і трагічну Жіночість.
В. Шестопалову передати образ «правильного» Енді, його життєвий шлях від слухняного синочка до бездоганного сенатора поки що вдається менше. Можливо, «неправильний» Валентин Шестопалов (артист, що створив власний театр «Актор» і талановито грає на різних сценах, і мусить бути креативним, «неправильним») важко входить в «правильність» Енді. Можливо, він не знайшов переконливої допомоги в рішенні образу у режисера вистави Ігоря Славінського, що надто поважав заповіти драматурга. А можливо, роль просто ще не «визріла». Адже окремі вузли долі героя В. Шестопалов проживає виразно, тонко, як, скажімо, дитинство або смерть батька. Це залишає надію, що й інші моменти, і «зони мовчання» у нього теж доповняться реакціями, живою емоційною силою.
У виставі «Листи кохання» (в прекрасному російському перекладі першого секретаря посольства Росії Андрія Гасюка) проста і зворушлива історія про Чоловіка і Жінку, які кохалися і не зійшлися, пронизана простою і зворушливою істиною: коханням не жартують, кохання мусить реалізуватися, здійснитися вповні — в єднанні, в шлюбі, дітях, повсякденному — крок за кроком — шляху поруч. Інакше катастрофа, руйнація душі, безглузде життя, коли не рятують ні творчість, ні влада, ні кар’єра, ні інші шлюби. Треба бути вірними коханню, берегти його і плекати. Як просто. І як складно.
А Жінка без кохання взагалі не живе. Без кохання вона перетворюється на монстра, відьму, вбивцю, наркоманку, бо в ній гине її жіноча сутність.
Шукайте жінку. Якої вам треба? А як знайдете — бережіть її. Вона того варта. В будь-якому випадку.
