Вона організована в рамках проекту «Українці Росії» і розповідає про життя легендарного льотчика-космонавта, двічі Героя СРСР і громадського діяча. В експозиції, підготовленій за участю другої дружини космонавта Алевтини Федорівни Попович, представлені книги з домашньої бібліотеки, фотографії із сімейного архіву космонавта, видання, випущені до 80-річчя від дня його народження. Зокрема, книга Павла Поповича «Про час і про себе» (видавництво МАКД», Москва, 2010). На жаль, автор, який помер рік тому, вже не побачив цього прекрасно проілюстрованого видання. До видання увійшли спогади різних років — документальні повісті «Вилітаю вранці», «Випробування космосом і землею», «Робінзони Всесвіту», з яких читачі дізнаються про перешкоди, які довелося долати українському хлопцю із Придніпров’я на шляху в космос.
У передмові до книги керівник Федерального космічного агентства Анатолій Пермінов пише: «Павло Романович Попович — космонавт першого набору, людина легендарна, особистість історична. Його ім’ям названо гірський хребет в Антарктиді, малу планету. Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт СРСР, генерал-майор авіації, заслужений майстер спорту СРСР, почесний громадянин міст Калуга, Полтава, Магнітогорськ, Гур’єв, Запоріжжя, Южно-Сахалинськ, Ковров, Біла Церква, Тирговіште (Болгарія), Ленінськ, Нкус, рідного Узина»...
Біографії першої шістки підкорювачів космосу були в чомусь схожі. Їх не балувала доля. Це покоління тих, хто пережив Другу світову війну. Діти простих трудівників, вони прийшли до загону космонавтів після виробництва з аероклубів й авіаційних училищ, служби в армії. Це були дуже цілеспрямовані люди, які не звертали з обраного життєвого шляху.
Напевно не всі знають, що Павло Романович першим прибув у щойно сформований загін космонавтів. Його призначили командиром або, як говорили майбутні космонавти, — старшиною.
15 серпня 1962 року Попович здійснив свій перший космічний політ на космічному кораблі «Восток-4». Вперше у світі було здійснено груповий політ двох пілотованих космічних кораблів. Тривалість польоту становила 2 доби 22 години 57 хвилин.
З 3 по 19 липня 1974 року Павло Попович здійснив свій другий космічний політ, як командир космічного корабля «Союз-14» та орбітальної станції «Салют-3». Це був перший політ на орбітальній станції, що мав суто військовий характер. Політ тривав 15 діб 17 годин 30 хвилин 28 секунд. За два рейси в космос Павло Романович налітав 18 діб 16 годин 27 хвилин 28 секунд.
У 1980—1989 роках Попович працював заступником начальника Центру підготовки космонавтів ім. Ю. О. Гагаріна.
Чарівна, чуйна людина, чудовий організатор, прекрасний оповідач, душевна людина, Попович мав неймовірну життєву силу й природний оптимізм. Таким його запам’ятали всі, хто зустрічався з цією людиною.
Павло Романович очолив московське товариство української культури «Славутич», був одним з ініціаторів відродження в столиці Росії Бібліотеки української літератури.
Україна і Космос — немов два крила, які навічно піднесли образ славного земляка до пантеону видатних українців. Мабуть, найліричніші сторінки книги (у главі «Дим Батьківщини») Попович пише: «Є слова, які усмоктуються з молоком матері. Для мене таке слово — «Дніпро». Пам’ятаю його з дитинства... Мабуть, ще в колисці почув я про нього від матері, яка наспівувала мені ніжні колискові. А потім сам співав про нього сестричці:
Зажурився Дніпро-таточко,
Тихо шепче зіркам-діточкам:
«Спіть, мої малесенькі, я вас погойдаю...»
Тут, у Зоряному, дізнався, що в кожного з моїх нових друзів є улюблена річка: у Юрія Гагаріна, Валентини Терешкової та Андріяна Ніколаєва, звісно ж, Волга; у Германа Титова — Урал, у Валерія Биковського — Москва-ріка. В інших хлопців — бурхливий Єнісей, Дунай, Дон, пісенний Амур, овіяна балтійськими вітрами Нева, Буг і якась безвісна Вовча. І здавалося мені, що кожен із моїх друзів носив у характері незримий відбиток своєї річки.
Під час спільного польоту з Ніколаєвим ми й там, на орбіті, згадували Волгу і Дніпро. Співали про них пісень. А яке хвилювання, що обпалює душу, охоплює тебе, коли з космічної висоти вгадуєш рідну річку»!
Нині спогади Павла Романовича вже належать історії. Так, головний конструктор Сергій Павлович Корольов, визначаючи черговість польотів першого набору, сказав: «Першим полетить Гагарін, його дублює Титов. Другим летить Титов. А ви, — Сергій Павлович подивився на мене і Ніколаєва, — будете в космосі демонструвати дружбу народів СРСР, ви першими у світі здійсните груповий політ». Так згодом і сталося.
І в космічній, і в земній своїй місії, залишаючись відданим сином свого народу, Павло Романович багато робив для збереження дружби між народами. Про це чимало сказано й у представлених на виставці його книжках «Капітани зоряних містечок», «Поклик Галактики», «Професії — космічну висоту» та інших.
Зауважимо, що їх автора давно удостоїли честі прийняти до Спілки письменників України, а серед літературних творів прозаїка-документаліста особливою емоційною наповненістю вирізняються у його творчій спадщині вірші, що стали піснями, будучи покладені на музику композитором Олексієм Курченком. Тексти цих пісень, зібрані в книжці «Космос моїх надій» (Київ, «Мистецтво», 1987) . В одній з них зустрічаємо такі рядки:
Чув не раз я про любов до моря,
Та до неба в серці мав любов.
Під високим голубим простором
Круг Землі сто раз я обійшов.
А якщо у зоряному небі
Під дощем космічним упаду, —
Земле, буду линути до тебе
І в тобі продовження знайду...
Мирний шлях у небо прокладаю,
В космос, що Гагарін нам відкрив.
Та без тебе, мій дніпровський краю,
Я в житті нічого б не зробив.
Серце Поповича перестало битися 30 вересня 2009 року. Павло Романович помер від інсульту в місті Гурзуф (Крим), похований у Москві, на Троєкуровському цвинтарі.
