Іван Юрійович Валеня — людина неординарна й непосидюча, в деякій мірі авантюрист у хорошому розумінні: народний депутат першого скликання, альпініст, керівник програми «Прапор України на вершинах світу». Востаннє в Гімалаях побував у 1999 році (була в цій експедиції й моя дружина Валентина Розуменко, а своєрідним звітом стала її книжка «Непал, або Подорож у Гімалаї». — Авт.). І ось нова, важка, небезпечна його затія…
— Що було заплановано «штурмувати»? Хто приймав участь у експедиції?
— Нашою метою — було сходження в Гімалаях на найвища вершину світу (8848 м) Еверест. Я, Сергій Бершов та Ігор Свергун дісталися до столиці Непалу — Катманду. П’ять днів вирішували організаційні питання через фірму, яка нам робила візи, дозвіл на сходження, і оформила двох шерпів — носіїв вантажу). Крім того, протягом усіх п’яти днів ми тренувалися. Прокинувшись о 5.30 наймали таксі аби дістатися на окраїну Катманду (столиця розташована на 1500 м над рівнем моря) до підніжжя найближчої гори. Годину піднімались на вершину (2200 м) крутою стежиною, робили там зарядку й 40 хвилин — на спуск. Фактично — це була акліматизація. Нарешті, мікроавтобусами виїхали на кордон Непал — Тибет (Китай). В Тибеті ми ще найняли місцевого хлопчика-куховара. Переночували в Зангму, й наступного дня, пересівши вже на джипи, поїхали далі. А так сталось, що виїхали ми одночасно з чехами, які йшли на гору Чоою. Потім один із цих чехів, Йозеф Кубічек, повернувшись від Чоою (на неї він не зійшов) — працював із нами на Евересті.
— До речі, скільки коштує дозвіл на сходження на Джомолунгму (Сагарматха), здається так називають місцеві жителі Еверест?
— Якщо підніматись із китайського боку — 4600 доларів з однієї людини, лише за право спроби… А вже піднімешся ти чи ні, як кому пощастить.
— Думаю, дарма гроші не були витрачені, адже харків’яни — досвідчені альпіністи?!
— Безумовно. Сергій Бершов (51 рік) до цього робив три спроби підкорити Еверест, й лише одна з них була вдалою (з північного боку) у 1982 році. Всього ж у нього за плечима — сім восьмитисячників, хоча сходжень 13 (на деяких вершинах був не раз). Ігор Свергун (39 років) — змагався з Еверестом двічі. В 1991 році — з боку Непалу (південна вершина); правда, тоді трохи заспав у «штормовому» таборі, а коли встав — треба було повертатись назад. Адже в горах неписане правило: хоч де б ти був, о 14 годині — спускайся, інакше вірна смерть. І в 1999 році, в складі одеської команди. Щоправда, через рятування напівживого Горбача всі подальші сходження було відмінено. Й лише ця третя спроба була вдалою! В активі в Ігоря — шість восьмитисячників.
— А хто фінансував експедицію? Адже це ще й дороге спорядження, й харчі, й готелі, й квитки, та інші непередбачені витрати?!
— Фінансування було спільним: українсько-чеським. З українського боку — виробничо-комерційна фірма «Колорит», бізнесові харківські структури. Обіцяли допомогти й інші серйозні, відомі київські «бізнес-кити», проте в останній момент відмовили. Тому ми вимушені були зменшити склад експедиції, що відбувалась у рамках програми «Прапор України на вершині світу», до мінімуму: із семи до трьох українських альпіністів. Керівником експедиції був я, Бершов — головним тренером.
Отже, через чотири доби ми потрапили до базового табору, який розташований на великому плато на висоті 5200 метрів. Тут є і кімната, вирубана у скелі, де чергує офіцер зв’язку, і кам’яний туалет, і т. д. Усе це біля Морени, далі льодовик, котрий сповзає з Евересту та інших вершин. Два дні ми відпочивали, акліматизовувалися. Найняли яків — місцеві в’ючні тварини, адже на кожного альпініста припадало 200—250 кг (а кожен бере до 40 кг). Тож у сімох, зі стадом яків, (сміється) пішли вгору, до так званого проміжного табору десь на 6000 м. Тут переночували й попрямували вище, на 6400 метрів, де й розмістили передовий базовий табір — саме звідси йшла основна підготовча робота. Встановили індивідуальні невеличкі намети, крім того — поставили великий намет-кухню.
— А в чому полягала підготовча робота?
— Неодноразові піднімання на більші висоти для розміщення наступних таборів. Це виходи на «Північне сідло» і розбивання табору на 7100 м, наступного — на 7600 м і третього — «штурмового» на 8300 м. Шерпи нам дуже допомагали. Щоразу доводилось повертатися на 6400 м до базового табору, аби відпочити. Все це тривало не один день, й було затрачено чимало сил й енергії. Правда, одного разу, відійшовши від традицій, спустились у табір і на 5200 м для релаксації — відновлення організму. Це було пов’язано з препоганими цьогорічними погодними умовами в районі Евересту — шквальний вітер до 100—120 км/год, температурою від мінус 15 до 30, залежно від висоти.
— Штурм Евересту відбувається щороку й лише весною. Скільки експедицій зібралось біля підніжжя в 2005 році?
— Принаймні з боку Тибету — 20—25 експедицій, навіть непальський офіцер зв’язку не знав, скільки точно. Були й нечисленні, такі як наша, але були експедиції й до двадцяти чоловік — російська команда. Всі стояли в базовому таборі, а потім уся ця інфраструктура була перенесена вище. Скажімо, в базовому таборі залишились і наша кухня, й індивідуальні намети. Вище ми ставили знову ж таки вже нові кухню й намети. До речі, норвежці в базовий табір приїхали першими — 10 березня, очікували сприятливої погоди. А виїхали додому з Катманду — разом із нами, 4—5 червня… Вся їхня команда (п’ятеро чоловік) здійснила вдале сходження — для них це був тріумф. У Непалі ми з ними здружились, вони влаштували теплий прийом. Домовились про подальшу співпрацю. Не знаю, як вони витримали тримісячну епопею, бо ми перебували в Непалі 52 дні, з яких — цілий місяць не бачили зелені (дерев, кущів) й це було важким випробуванням! Як уже спускались вниз і з’явилася перша зелень — не повіриш, через очі на весь організм пішла енергетика. Хто це не пережив, тому важко зрозуміти…
— В 1999 році троє наших альпіністів підкорили Еверест без кисневих балонів, за що жорстоко поплатились: один загинув, іншому згодом ампутували ніс, частину фаланг пальців на руках і ногах. Цього року — сходження було з балонами?
— Кисень використовується, як правило, на великих висотах, зокрема на Евересті, після другого табору — 7600 м. У нас на кожну людину було по три балони (вагою 5 кг кожен): один занесли в другий «штормовий», два — «закинули» в третій табір на 8300 м. Тобто, коли йдеш на вершину, береш лише один балон. Його необхідно так відрегулювати, аби подачі кисню вистачило для сходження на вершину й на спуск.
— Дуже приємно, що хлопці таки піднялися на найвищу вершину світу! А чому ви вирішили не продовжувати сходження, адже це була ваша найзаповітніша мрія?
— На висоті 7100 м для себе особисто я вирішив, що вище не піду. В мене почався дуже сильний кашель. Чи то був бронхіт, чи причина була в нестачі кисню — не знаю. Але відчував, що я не в тій формі, в якій мені хотілось би бути. На жаль — це був не мій рік… Та була ще одна — психологічна причина. Вплинуло те, що 19—20 травня на вершину рвонули словени: Віктор і Марко — сильні альпіністи. Ми з ними до того спілкувались, іноді влаштовували спільний обід в російському таборі на 6400 м. А через кілька днів Марка не стало, загинув на спуску… Йшли вони з відривом один від одного. Марко відстав. Віктор потім мені розповідав, що спустився вже майже до намету на 8300, повернувся — все гаразд, Марко спускається з вершини. А через хвилин п’ять — упав та так і залишився горілиць… Що сталося, сказати важко, можливо закінчився кисень, може, серцево-судинна недостатність чи щось інше… Лише б розтин це показав. Але, як правило, ніхто загиблих вниз не забирає, бо може залишитись там сам. Багаторічна перерва далася взнаки, мій спинний мозок (сміється) забув, що я альпініст. Тож я вирішив не створювати проблем не тільки для свого здоров’я й життя, але й для своїх друзів.
— На яку суму альпіністів застраховують від нещасних випадків? І чи були в цьому сезоні такі випадки?
— І зарубіжних, і наших альпіністів застраховують десь на тридцять тисяч доларів — компенсація для сім’ї. В цьому році загинуло троє — словен, індус та японець; принаймні — це інформація до нашого від’їзду. Гори збирають свою щорічну данину… Не обійшлося й без трагікомічних ситуацій. Один тиждень був особливо напруженим — шестеро вважались загиблими! Потім частина знайшлася: американець десь загуляв, повернувся; два канадці заспали в палатці в одному з таборів.
— Як харчувались, адже гори відбирають багато енергії?
— Із України взяли «стратегічні» продукти: мелене сало з часником та спеціями. Мазали цим бутерброди. Все інше закуповували на місці. Взагалі на висоті, особливо після 6400 м, мікрофлора в роті настільки змінюється, що перестаєш відчувати смак їжі. Останні два-три дні пили лише молоко та чай, організм уже нічого не хотів приймати.
— Хлопці не обморозились?
— На вершині Сергій Бершов зняв рукавиці, аби зробити декілька кадрів й одразу ж відчув, що щось негаразд із пальцями (чутливість пальців правої руки відновилася лише після повернення додому). На вершині наші сміливці були 5—7 хвилин, бо температура мінус 30 плюс вітер десь 100 км/год, тобто йде підсилення й за підрахунками спеціалістів — на вершині 50—55 градусів морозу! А от українцю-кримчанину Ігорю Похваліну, нашому давньому приятелеві, що штурмував Еверест у складі російської команди, пощастило менше. Сам він хірург, лікар-онколог. Перед від’їздом, у базовому таборі, Сергій звернув увагу на набряклі пальці Ігоря й порекомендував вколоти щось судинорозширююче, але той не послухав. А через день у Катманду в Похваліна почорніли пальці… До речі, він десятий українець, котрий побував на Евересті.
— Які плани на майбутнє?
— На наступний рік плануємо експедицію в Пакистан, а саме на Кара- Карум — це гірська система, яка поряд із Гімалаями. Там є три восьмитисячники: Гашербрум, Броудпік і Хіденпік, на які можна сходити з одного базового табору. (Хоча всього в Пакистані п’ять восьмитисячників). Так от, якби вдалося це зробити, бо хлопцям треба «підтягуватися» до більших результатів, не втрачати кваліфікацію — було б дуже добре!
