Далі — праця на торфовищах, де зустріла свого нареченого, Єлегіна Анатолія Валентиновича. Він був родом із Самари, працював інженером на торфорозробках. Бабуня розповідала, що коли вони познайомилися, йшов 1922 рік, якраз дідусь приїхав із Поволжя, куди навідувався, щоб хоч трохи підтримати харчами рідних. Але застати їх живими йому не судилося, вони померли вiд голоду. Сусід-ровесник упізнав його, а далі кволим голосом сказав: «Анатолий, быстро убегай, съедят, ты не изможденный...» Дідусь урятувався від голодних земляків, котрих голод перетворив на звірів, просидівши ніч на сосні... Тож голод обламав, знищив гілки нашого російського дерева роду Єлегіних.
Прожила бабуня в парі трохи більше 10-ти років, народила п'ятеро дітей, штучний голодомор 33-го пережила: службовці одержували гроші, а в так званих магазинах «ТОРГСИНу» (торгівля з іноземцями) можна було купити продукти, та й корову тримали. Біда прийшла пізніше, 1936 року. Дідусь, перебуваючи у відрядженні в Києві, помер (виразка шлунку прорвалася). Ця страшна звістка застала мою бабуню в полі на колгоспних буряках. Плачучи, прибігла додому, забрала дітей (старшій було 11, а найменшій — 2 роки) та й побігла до залізниці на потяг. Односельці розрадили брати до Києва дітей, мовляв, тобі там буде дуже клопітно й тяжко.
Залишившись вдовою з п'ятьма малими дітьми, працювала денно й нощно, виростила всіх і вивчила: син інститут закінчив, а дочки — технікуми. Як вона годувала, одягала дітей, адже працювала в колгоспі за палички (трудодні), як кажуть? Як казала бабуня, сподівалася лише на себе, своє господарство: тримала худобу, пасіку, мала великий сад, кожна ягідка, кожне яблучко було дбайливо висушене, складене в полотняні торбини й підвішене до сволока в коморі. І коли впораний був город, їздила бабуня на базар, щоб вторгувати копійку. А пенсію за віком вона одержала 1963 року, маючи за плечима вже 63 роки (нарешті держава згадала про сільських пенсіонерів), і становила вона 12 крб. А один кiлограм сала, до речі, тоді, в хрущовську кризу, коштував 5 крб. Була в бабуні під скатертиною (там вона тримала нехитрі цінності) купка облігацій внутрішньої позики (40 — 50-ті роки). Ми, вже коли були дорослі, запитували, чому вона, багатодітна вдова, не маючи зайвої вільної копійки, кредитувала державу? Бабуня зітхала й розповідала про методи «вибивання» тих коштів: «Приходили активісти, «пропонували», але якщо відразу не позичиш, то сиділи і день, і два, і три в хаті, при цьому лаяли, скрізь носа тикали. Та бий тебе сила Божа, ото зберу яєць, сметани, садовину висушену, мед — та й на базар, щоб вторгувати та віддати гроші їм, аби випровадити з обійстя».
Як відомо, в повоєнні роки були також податки на все: худобу, пасіку, навіть фруктові дерева. Багато людей сади не садили, а ті, що були, — вирубували. Але в моєї бабуні був великий сад. Цікавилися, мовляв, невже не вигідно було звести дерева? Вона відповідала: «А для пасіки, для затишку, холодку влітку, для душі, як же так можна жити без яблучка?»
Пригадався ще мені такий епізод. Прийшли ми якось із братом до бабуні, такі переконані піонери, допомогли в господарстві та й стали її переконувати, що Бога немає (а була бабуня дуже набожна, в костьол не ходила, бо було далеко, але дотримувалася і постів, і обрядів, багато молилася). Мудро й толерантно відповідала: «Це ваша думка, ви маєте на неї право, але я буду молитися Богу за всіх вас, просити всім прощення і помилування».
І останнє: якось ми допитувалися в бабуні (це після уроків історії в школі), наскільки легше стало жити за радянської влади людям, зокрема селянам. Вона нам відповідала, що ледачим людям найкраще на лежанці, а трудящим, роботящим було непогано на буряках у поміщика, платили гроші щотижня, могла собі «справити» (купити) й одежу, і взуття, ще й вистачало на менших сестер і братів. А в колгоспах хто бачив ті гроші?
