Тут вже не сподобалось правнику Чубинському. Він продовжив
так:
Здавалось, пісня склалась, та не було «останнього гвіздка»,
який завершив би пісню. І тут серби, які прийшли з Познанським, заспівали
сербський гімн, приспівом якого було: «Серце біє і кров ліє за нашу свободу».
«Та це якраз те саме, що нам треба!» — вигукнув Чубинський і склав безсмертні
рядки:
Усі присутні записали слова пісні, і вона пішла в «Громаду».
Потім приїхав Микола Лисенко, поклав ці рядки на власну музику. Та гімном
пісня стала на Львівщині, де її друкували за підписом «Тарас Шевченко».
А Миколу за ту пісню виключили з Петербурзького університету, так само,
як братів Рильських — з Київського. І він, і вони відреклися від дворянства,
їх наслідувала більша частина студентів з київської «Громади». 1864 року
Микола здав екстерном екзамени і був запроторений у Полтавську гімназію,
уславлену своїм мракобіссям. За підтримку учнів проти казнокрада- директора
пансіону при гімназії його вигнали з роботи. Влаштувався у приватному жіночому
пансіоні в Чернігові, де його улюбленицею й стала маленька, схожа на мавпочку
Марійка Адасівська, майбутня Заньковецька, яку любив носити на плечах.
1870 року пішов у відставку дядько- губернатор, а Микола
продовжував друкувати уїдливі байки про губернське начальство. Чернігову
досить було одного байкаря Глібова, байки котрого били по людських слабинках,
а не по конкретних людях, як у Миколи. Коли губернатору Панчуладзеву надіслали
донос, що під час голоду в селі Любашівка Микола закликав бунтувати проти
начальства, прадіда заслали в Рязань, потім дозволили переїхати до Орла.
На чужині Микола Вербицький провів 30 років, до сім'ї в Чернігів міг приїздити
тільки на канікули. Друкувався лише під псевдонімами — може, й дійшли до
нас його вірші, казки, повісті, але сховані під іншими іменами. Повернувся
в Україну старим, напівсліпим, немічним. Та це не завадило йому взяти участь
у складанні статутних матеріалів земців, які потім разом з економістами
Мілюкова створили конституційно-демократичну партію. Уже старим збудував
будинок на Лісковиці, недалеко від садиби Коцюбинських. Помер 1909-го.
Поховали в склепі Голіциних, поряд з біломармуровим хрестом Опанаса Марковича,
а згодом поруч них ліг і Коцюбинський.
1922 року склеп розрили та знищили, тепер там яр-доріжка
в урочищi «Святе». Усі сини Миколи Вербицького були знищені в громадянську.
Мій дід брав участь у льодовому поході Лавра Корнилова, а 1922-го, разом
із десятком заручників-православних, був розстріляний. 1939 року щез зять
Вербицького — Микола Вороний, визнаний польським шпигуном, потім щез онук,
хрещеник Івана Франка Марко Вороний. 1941 року розстріляли мою матір, вже
червоно-біло-чорні (у фашистів був червоний прапор з чорним хрестом- свастикою
в білім колі). 1951-го зайшов у львівське видавництво, щоб не повернутись,
мій останній дядько, Євген Вербицький.
У ті часи нам перебріхували історію. А сьогодні вже
й перебріхувати нікому. З нас виховують таких невігласів, яким що завгодно
можна навіяти. Виховують яничарами. Я пам'ятаю своїх предків: коли мені
виповнилось 18, над могилою Марковича дав клятву. Роду. І мені плювати,
що засновником роду Марковичів був єврей. Жиди-Іуди нині — не євреї, а
свої — українці!
Моїх рідних знищили червоні. А на виборах я голосував
за комуністів. Не тому, що полюбляю базіку-Симоненка, а щоб дошкульніше
показати владі, що я — «проти».
І на цих виборах, в пам'ять своїх предків, я проголосую
проти іуд, за того, хто своїм життям переконав у тому, що має честь, совість
та пам'ять. Яничари не мають Роду. Я маю і пам'ятаю.
