Хочу продовжити розмову про собак, розпочату «Днем» в останніх номерах, тому що це розмова передусім про нас, про людей, про нашу суть, що ретельно приховується за причинами і обставинами життя, про нестачу етичного мислення і збиткове ставлення до світу живого і неживого, суть якого — стосунки (а не речі, предмети, тварини, люди як такі). І не все пізнається в порівнянні, хоч порівняння — універсальна модель образної логіки людей різних національностей і рас, сформована МІФОПОЕТИЧНИМ МИСЛЕННЯМ древніх.
Схожість порівнянь з тваринами в різних мовах заснована на спільності людських спостережень за характером, зовнішнім забарвленням і звичками тварин, на спільності тваринного світу. А саме з тваринним світом спочатку співвідносила себе древня людина, яка заслужила згодом назву «людини розумної». І рослини отримували «тваринні» назви: лисички, коров’як, вовчі ягоди, гусячі лапки, вербові котики, кінський щавель, собаче мило і т.д., і різне пристосування: приціл рушниці — мушка, пристрій для витягування води з колодязя — журавель. І навіть газета в перекладі з італійської (звідки це слово і прийшло: gazza, gazzeta) означає балакучу сороку.
Тварина була мірилом фізичних і етичних людських якостей — (гусак — собі на умі, індик — пихатий дурень, півень — забіяка, ворона — роззява, лебідка — красуня), але більше відзначалися негативні риси тварин, хоч часто саме у людини ці риси виявлялися сильніше. Але древня людина, зробивши тварину символом якості, І СВОЇ ЯКОСТІ приписала тваринам. П’яний перетворюється в свиню, мавпу чи худобу (до речі, худоба і скотина стали першими лайками). А люди гавкають, тявкають, гарчать, мукають, цвірінькають, хрюкають, виють, бекають і т.д.
Від порівнянь «як заєць», «як вовк», «як зуб», «як гриб» пішли і перші язичницькі ПРІЗВИСЬКА, що пізніше стали прізвищами (це особливо закріпилося в Україні).
Нерідко можна прочитати, що у собак ніби (як і в людей) різні долі: одні живуть в достатку і добрі (їм роблять манікюр і пов’язують бантики), інші лазять по смітниках на вулиці. Тільки собачі долі визначили ми — люди, а не провидіння, тому що це ми їх приручили, погралися і... викинули на вулицю.
Часто кажуть, що собаки схожі на своїх господарів (або хазяї на своїх собак). Вони, дійсно, дуже розумні і переймають наш стиль життя і звички.
У дитинстві в нашому будинку завжди було по дві-три мисливські собаки, виключно сибірські лайки, собаки, повні своєрідної гідності: вони не любили «телячих» ніжностей, на них не можна було їздити верхи або кричати. Вони навчали самі своїх щенят мисливським премудростям, були універсалками, і батько за їхнім гавканням точно визначав, кого вони переслідують: зайця чи лисицю, вовка чи ведмедя, соболя чи рись, і навіть качку чи глухаря. Вони й самостійно приносили здобич з лісу і складали на ганку, не торкаючись до неї, поки батько (а вони чекали цього в глибині душі) не дозволить їм взяти її собі. Повага до цих невеликих за розмірами собак була в Сибіру незаперечною, і в нашому будинку вони доживали до глибокої старості, але майже завжди йшли помирати в ліс, подалі від людських (або господарських!?) очей. Тих, які гинули від пазурів рисі або вовчих зубів, ховав «по- людському» сам батько і дуже довго переживав втрату (жодної іншої живності в господарстві не було).
До заміжжя в мене жила вівчарка Жук (за прізвищем людини, яка доставила мені щеня з розплідника), але її довелося віддати міліціонеру через від’їзд в Україну (в «гуманному» Союзі перевезти собаку не тільки літаком, але й поїздом було неможливо). Через декілька років чоловік відвідав Жука: з доброї сильної тварини він перетворився в злісного ланцюгового (в прямому значенні) пса, який впізнав чоловіка і не пробачив зради... Ми досі відчуваємо свою провину перед тією собакою. І найстрашніше, що сьогодні вже нічого не можна виправити.
Багато років після історії з Жуком в моєму будинку не було собак. Але одного разу нам привезли в подарунок біленький клубочок, що вміщався на долоні. Ми назвали його жартома Матьє (на ім’я приятеля- француза). Він виявився болонкою, цирковою собачкою за покликанням (треба бачити, як він танцює за шоколадну цукерку на задніх лапах!), але одночасно немов і не собакою зовсім. І не тому, що білий і гарний, а тому, що копіював нас у всьому. Після вулиці він вирушає у ванну мити лапи без нагадування, причому намагається не ступати на килим, знає свій рушник. Ранками, як тільки чоловік підіймався з постелі, він займав його місце, причому лягав на спину, головою на подушку, і ми відучили його від «шкідливої» звички тільки тоді, коли зшили йому ковдру, простирадло і подушку. Але, виявилося, що вся справа була саме в подушці. Це його особлива гордість, і він тягне її всім гостям на показ, як своє багатство. А ще зимову шубу, в якій гуляє в морози, і в якій їздив з нами в Сибір, де морози досягали 45 о (здивована рідня раділа, що в нас немає корови). Виїжджаючи ненадовго, ми заманювали жильця у свою квартиру повним постачанням, щоб тільки Матьє не віддавати в чужий дім, і регулярно дзвонили, щоб наша «пустоголова» собачка почула в трубці голос і зрозуміла, що її не кинули (інакше він перестане їсти). Але в машині він завжди з нами, і не любить випадкових пасажирів, які тіснять його із законного місця. Перш, ніж почне їсти, він обов’язково, ставши на задні лапи, перевірить, що їмо ми, і якщо виявляє різницю, йде ображений. Пусту миску перевертає, щоб нагадати нам про наші обов’язки. Коли в сім’ї хтось хворіє, він щиро сумує і стає добровільною доглядальницею. Словом, він спричиняє масу турбот, але без нього сім’я була б немов не справжньою. Навіть звичайна риболовля перетворюється з ним у щось більше, тому що він — завзятий рибалка, пильно стежить за поплавцем, а якщо довго не клює, починає скавчати і торкати невдалих рибалок лапою. Він робить нас природнішими, щирішими, добрішими.
І все ж є одна проблема: він категорично відмовляється залишатися один і захворює в прямому значенні, якщо ми залишаємо його одного на декілька днів. І ми давно відмовилися від цього тихого вбивства тварини — перестали їздити без нього навіть у відпустку, навіть у гості.
Собаки ревниві. І коли ми підбираємо поранену собачку і лікуємо, він присутній на перев’язках і навіть ділиться кісточками. Але коли собака видужує, у нього починається тиха паніка (він не може бачити, як гладять чужака). Зрозуміло, що «обласкану» тварину доводиться влаштовувати в хороші руки. З непородистими — зовсім біда. Але й породистих собак, добре вихованих і не здатних жити на вулиці, стає все більше. І це також їхнє тихе вбивство, тому що вони — домашні. І вони день за днем шукають господаря, голодні і простуджені, з повними відчаю очима, тикаються в руки перехожих... Один у відповідь погладить, інший — стусоне. Але собака знову і знову «пристає» до людей (а до кого їй ще приставати?), вона знає, що загубилася, але не хоче вірити, що її викинули. Як би важко не було, людина може про себе потурбуватися сама, приручена нами тварина — не може. Ось чому етичним вироком нам, людям безрозсудним, звучать слова Екзюпері: «Ти відповідаєш за тих, кого приручив».
Собака давно стала мірилом моральності людини і мірилом гуманності суспільства. Зараз є собачі притулки, але більшість «добряків» соромиться відвезти свою собаку в притулок (що люди скажуть?), коли вона їм стала тягарем (з будь-якої найповажнішої причини), але не соромиться викинути тварину «просто неба» (головне, щоб не дізналися). І фрази про собачу долю — це спроба людини виправдатися і виправдати свою долю, яка ніби від самої людини не залежить.
КОМЕНТАР
Із проханням прокоментувати ситуацію щодо притулків для тварин у Києві кореспондент «Дня» Тетяна АКІМОВА звернулася до президента Товариства захисту тварин «SOS» Тамари Тарнавської. За її словами, притулок у Пироговому, створений на базі шкуродерні, — це єдиний притулок європейського зразка для тварин у Києві. Крім цього притулку, що належить товариству, існує так званий квазіпритулок у Бородянці, а також приватні притулки (де бабусі в антисанітарних умовах доглядають тварин на власні чи зібрані кошти). Такі місця для утримання тварин складно назвати притулками, оскільки притулок має надавати опіку, лікування, захист, їжу тощо.
Найчастіше в притулок потрапляють поранені або скалічені тварини завдяки людям, які їх помітили і зателефонували до офісу товариства «SOS». Також люди привозять своїх важкохворих годованців, коли ветлікарі вирішують тих усипити. Непоодинокі випадки, коли тварини потрапляють до притулку, бо власники не в змозі їх більше утримувати. За словами Т. Тарнавської, притулок, де перебуває понад 350 тварин, постійно переповнений не тільки дворнягами, а й породистими собаками (доги, вівчарки, шарпеї, бульдоги та ін.). Після надходження тварини до притулку, її обов’язково лікують, щеплять, стерилізують. Наступним етапом стає пошук для собак доброго хазяїна: за місяць до хороших рук потрапляє 20—30 чотириногих друзів. Нещодавно новий посол Америки Карлос Паскуаль узяв із притулку дворняжку. При товаристві існує комітет зі сприяння розвитку притулку і товариства, куди входять представники більшості посольств та міжнародних організацій. Вони надають добровільну допомогу: привозять з-за кордону необхідні ліки, їжу. На думку президента «SOS», зацікавленість іноземців у допомозі нашим притулкам пояснюється тим, що їхнє суспільство дуже гуманно ставиться до беззахисних істот. «Тварина повністю від нас залежна, до того ж ми самі їх розмножуємо: викинули на вулиці, зрадили. А потім за нашу байдужість і безвідповідальність їх убиваємо», — зауважила Тамара Тарнавська.
