26 жовтня в МЦКМ (колишній Жовтневий палац) театральний центр «Інновація» покаже антрепризу «Любов за системою Станіславського».
Спектакль поставив та зіграв одну з ролей (російського емігранта) Михайло Козаков. За жанром це сучасний водевіль з елементами фарсу та ліричної комедії. П’єсу написала Ромі Вальга (під цим псевдонімом виступає актриса, драматург та продюсер Інна Мілорадова). Автор використовує імена героїв Достоєвського та Чехова, але в своєму контексті, намагаючись розсмішити публіку жартами й примовками; жваво «проїжджається» по Станіславському та по його знаменитій театральній системі перевтілення актора на сцені. Сюжет нехитрий: три брати живуть у Парижі. Батько довго терпить їхнє постійне неробство, розраховується за величезні борги горе-діток, але одного разу його терпіння обривається. Він оповіщає заповіт і відправляє своїх гультяїв до Москви, щоб сини виконали його останню волю. Саме тут починається справжня битва за спадщину. Хто з героїв виграє — глядачі дізнаються, подивившись постановку. У виставі приймають участь: Михайло Козаков, Олена Шаніна, Оскар Кучера, Андрій Рапопорт, Володимир Большов та Інна Мілорадова.
Думки глядачів та критиків щодо постановки різноманітні: від захоплення до ганьби. Одні дивуються, як метр театру та кіно Козаков узагалі взявся за «досить посередню п’єску», а інші зазначають, що «це, звичайно, не шедевр, але підняти настрій публіці збірна зірок зможе». Сам постановник іронічно-пафосно зазначає, що «Любов за системою Станіславського» — його «спроба відродити колись популярний серед публіки жанр водевілю».
Про життя Михайла Михайловича можна зняти захоплюючий фільм. Дуже рано запалилася його яскрава акторська зірка. Він здобув популярність, знявшись у Ромма в фільмі «Вбивство на вулиці Данте», відразу ставши знаменитим. Після цієї картини Охлопков запросив актора зіграти Гамлета. Але незважаючи на славу, голова у Козакова не запаморочилась.
— Це був лише аванс, і я ним скористався, — говорить актор. — До того ж, я виріс у такому середовищі... Мій батько, Михайло Козаков, був письменником. Його друзями були Зощенко, Шварц, Ейхенбаум, Марієнгоф... Ці люди знали ціну один одному, але самі себе швидше недооцінювали. Ніхто з них не намагався бути геніальним, надувати щоки... А взагалі успіх — річ хороша. Всі прагнуть до успіху — не тільки актори. Хоча що вважати успіхом? Успіх у публіки — це одне, і часом він недорого коштує. Успіх за гамбурзьким рахунком — це інше, ціна такого успіху буває високою. Я розумію, що я фігура відома. Але я себе не переоцінюю. Можу себе похвалити тільки за любов до праці. Тому що без роботи я — не людина. Робота — це мій рятувальний круг...
Вжиття в роль — це химерний і дивний процес. Не завжди, на жаль, виходить. Але якщо виходить, то роль іноді навіть може впливати на тебе як на особистість. У мене було багато ролей, але найулюбленішою залишається Гамлет. До нього я повертався в різних варіантах. Не скажу, що це була моя найбільш вдала роль. Як говорив Пастернак, «поразку від перемоги ти сам не повинен відрізняти». Потім я б міг назвати дядечка Aдуєва в «Обыкновенной истории» в «Современнике», потім Кочкарьова в «Женитьбе» або Дон Жуана Мольєра, Короля Ліра в «Моссовете». А в кіно — мабуть, «Вся королівська рать»...
У мене є такий вираз: стояти на чотирьох лапах. Одна лапа — театр, де я грав усе життя, друга лапа — режисура (в основному телефільми), третя лапа — естрада (вірші), четверта лапа — писання. І так сталося, що займатися всім цим мені досить цікаво. І коли одну лапу підстрелили, наприклад, не дають грошей на кіно, тоді я йду на естраду або в театр. Коли в театрі немає цікавої ролі, починаю щось пописувати...
Михайло Козаков записав на DVD документальний фільм «Граємо Шекспіра», телеверсію вистави «Дуэт для голоса и саксофона» за творами Йосифа Бродського, мюзикл «Джокер» за Сухово-Кобиліним. Він відмовився від власної антрепризи («не було свого приміщення, а я не міг ставити чисто комерційні речі»); об’їхав півсвіту, читаючи вірші і граючи вистави. Одна з останніх робіт режисера — телефільм «Чарівність зла» про російську еміграцію 30-х років минулого сторіччя.
— Сьогодні я відчуваю себе як 74-річна людина, яка працює, намагається щось робити, — признається М. Козаков. — Намагаюся працювати над новим сценарієм, над новою програмою за Бродським, щось пописую. Розумію, що час іде, але доки є сили, потрібно працювати. А що ще в моєму віці може бути цікавим? Ну читати книги, дивитися чужі вистави, фільми. Іноді посидіти з друзями. Ну діти, внуки, дім... Потрібно працювати! Коли працюєш, йдуть думки про старість, про смерть, про безглуздя життя...
ДОВІДКА «Дня»
Михайло Козаков народився 14 вересня 1934 року в Ленінграді, закінчив школу-студію МХАТ. Його дебют у кіно відбувся в ролі Шарля Тібо в політичній драмі Михайла Ромма «Вбивство на вулиці Данте». Козаков знявся більш ніж у півсотні фільмів, серед яких «Людина-амфібія», «Солом’яний капелюшок», «Здрастуйте, я ваша тітка!». Він грав у «Современнике», МХАТі, Ленкомі, в Театрі на Малій Бронній. Серед режисерських робіт Козакова такі фільми, як «Безіменна зірка», «Візит дами», «Вечеря в чотири руки», «Покровські ворота». У дев’яності роки Козаков жив і працював у Ізраїлі, але не прижився на чужині і повернувся на батьківщину. Пише книги, грає в театрі, читає вірші, знімає фільми... Має п’ятьох дітей і онуків.
