«Чому нас так хвилюють пам’ятки архітектури, зустрічі з якими приносять нам чимало прекрасних хвилин та збуджують наш розум? Якими об’єктивними та суб’єктивними оцінками керується суспільство у визначенні цінності цих пам’яток? Який генетичний код закладено в людину, щоб вона зберігала традиції та пам’ять про минуле?» — це питання, якими керувався Юхим Крикун при написанні книги «Пам’ятки кримськотатарської архітектури», що вийшла у видавництві «Таврида».
Автор пише, що історія цієї книги досить важка й видання зайняло майже десять років. Перший і єдиний її рукопис ледь не загинув після того, як у Сімферополі було підступно вбито її першого редактора Святослава Сосновського, що якраз взявся за роботу над книгою напередодні. Після похорону в його великому архіві вдалося відшукати лише частину єдиного примірника. Зараз маємо уже друге, тепер україномовне видання книги, до речі, значно збагачене — в ньому, на відміну від першого, 55 ілюстрацій, багато передмов і відгуків фахівців мистецтвознавців та архітекторів.
«Відкриття в архітектурі трапляються не густо, як і в будь-якій сфері, вдала знахідка запозичується при спорудженні інших будов і, підтверджуючи раціоналізм у використанні та естетичну довершеність у художній культурі, вона тиражується, народжуючи новий архітектурний стиль, будівельні та художні традиції. Згадаємо хоча б, який шлейф запозичень та наслідувань тягнеться до сьогодні за конструктивними вузлами та декоративним оздобленням Бахчисарайського палацу. Можливо не кращі зразки волею історичної долі дійшли до нашого покоління, але їх важкий шлях, що наклав відбиток на весь стан архітектури, як зморшки на старечому обличчі, викликає в нас повагу та любов до старовини, а в «манкуртів», не обтяжених культурою, — роздратування, намагання знищити, усунути з дороги чуже та незрозуміле… Камінним літописом багатовікової історії Криму є більш як півтори тисячі пам’яток архітектури, зафіксованих у реєстрах різних рівнів, а енергетичний концентрат археологічних шарів, спресований у 10—15-метрову товщу кримської землі, є унікальним джерелом космічного масштабу. Спостерігаючи сучасне будівництво в Криму в процесі облаштування репатріантів, видно, як хочеться людині вирватися з цупких обіймів сірих та безликих розв’язків, але часто це лише чисто зовнішнє, декоративне наслідування, і рідко коли воно досягає рівня цінного самобутнього вирішення. Знання традицій, уміння їх тактовного використання, що завжди було ознакою глибокої культури та оберігало від помилок, не вистачає сьогодні масовому забудовникові Криму. Саме на відновлення втрачених мусульманських традицій в архітектурі Криму спрямована деякою мірою і ця книга….» — пише в передмові до книги Юхима Крикуна кандидат архітектури Т. Меметова.
Юхим Крикун працює на півострові весь післявоєнний час, він член Спілки архітекторів з 1964 року, автор відомих у Сімферополі архітектурних споруд. За його проектами збудовано житлові масиви, відомі в місті будівлі на вулиці Київській, його перу належать книги «Архітектура Південнобережжя», «Архітектурні пам’ятки Криму», «А що за горизонтом?», — про майбутнє кримської архітектури. Він готував також тексти в путівниках, виступав у газетах та журналах. Йому присвоєно звання Заслужений архітектор Автономної Республіки Крим.
«Храми, палаци, мавзолеї, фортеці, громадські будівлі, стіни, яких здаються прибульцями з інших світів, котрі пішли в небуття,— вони безцінні. Але зберігаються вони не в сейфах, як коштовності, не в галереях, як дорогі витвори малярства, навіть не в лоні матері-землі, як археологічні пам’ятки, а просто неба — на лихих вітровіях, під кислотними дощами, на тріскучих морозах і під сонячною спекою. Цим предковічним слугам часу добряче допомагали та й донині допомагаємо ми, люди, котрі знищують беззахисні старожитності вогнем, або ж кувалдою (був час, коли робилося це методично та масово!) ломами, відбійними молотками, бульдозером, або ж і вибухівкою...» — пише Юхим Крикун.
Книга «Пам’ятки кримськотатарської архітектури» цінна двома якостями: по-перше, автор зібрав унікальні відомості майже про всі архітектурні споруди кримських татар: і які ще збереглися на півострові, і яких уже немає. В книзі багато історичних відтворень за архівними та історичними даними. Це стосується багатьох споруд, найвидатнішу серед загиблих можна було б назвати фортецю Ор-Капу на Перекопі, від якої залишився фактично один перекопський рів між Чорним та Азовським морями. Цінні також роботи з реставрації первісного вигляду фортець Єні-Кале, Арабат, будівлі Ханського палацу в Бахчисараї, реконструкції первісного вигляду Неаполя Скіфського тощо. По-друге, книга цінна своїми багатими ілюстраціями, значна кількість яких відображає вже втрачені елементи архітектурних споруд, які тепер можна побачити хіба що «на картинці»...
Ця книга також цінна тим, що дозволяє не лише зберегти відомості про важливі архітектурні споруди Криму, але містить важливі фахові висновки та дослідження автора про стилі, методи, форми роботи прадавніх архітекторів. Вона описує практично всю кримськотатарську архітектуру в комплексі — від Перекопу і Старого Криму, Бахчисараю, до Гевлева (Євпаторія), Ак-Мечеті (Сімферополя). Тому вона також рекомендована як посібник із вивчення, реставрації, популяризації та охорони архітектурних пам’яток корінного народу Криму.
Для багатьох читачів книга стане відкриттям ще незнаного. Наприклад, майже всі в Криму, та й поза ним, знають про існування Перекопського рову. Але лише одиниці знають про те, що рів був не просто великою канавою, а частиною великої фортеці Ор-Капу, яка повністю перекривала шлях до Криму на всьому перешийку від одного моря до іншого. Ось, що пише Юхим Крикун про те, якою була Ор-Капу.
«Як ніяка інша фортеця Кримського ханства постраждала Ор-Капу, що була на Перекопському перешийку. Нічого не залишилось від неї, окрім рову, валу та… спогадів.
Перекопський перешийок. Перекоп. Місцевість, місто та село мають одну й ту ж назву. Ці назви вони отримали від стародавнього, ще зі скіфських часів, валу та рову, що перетинали затиснуту Сивашем та Чорним морем смужку суходолу, яка немов пуповиною з’єднує півострів з континентом. Ширина валу біля його основи становить біля 20 метрів, висота — 8 метрів, довжина — 8 кілометрів. Перед валом з Кримського боку — рів шириною 20 та глибиною 10 метрів, який, як вважають, колись наповнювався морською водою. Грецьким історикам він був відомий як Тафрос (Тафгрос), тобто Перекоп. Пізніше ця назва закріпилась за ним, та стала власною: за такою назвою тут довгий час існувало фортечне місто. Тафросом володіли і скіфи, і сармато-алани. Повз нього та прямо через нього перекочувались хвилі диких кочівників — гунів, готів, хозарів, печенігів, половців… 1223 року через перешийок на півострів ринули монголо-татари.
Оцінивши переваги рову та валу, кримські татари, що успадкували півострів від Золотої Орди, заснували в XV столітті на місці Тафроса місто-фортецю Ор-Капу — фортечні ворота. Пізніше, з приходом турок- османів, Ор-Капу було фундаментально перебудовано та посилено, їй дали нову життєрадісну назву — Ферахкерман ( місто веселощів). Рів та вал було оновлено, облицьовано тесаним камінням, а вал з того часу стали називати Турецьким.
Чотирикутна фортеця, що існувала тут, у різні часи була різною, бо епізодично ремонтувалась та добудовувалась, або ж навпаки — руйнувалась. Різні оцінки давали їй очевидці. Відомий вже читачам Евлія Челебі побачив тут збудоване з тесаного каміння п’ятибічне подвійне укріплення, висотою 23 аршини та три тисячі кроків навкруги, з трьома оберненими на південь залізними брамами та гарматами з боків, з трьомастами «закритими балконами» та двадцятьма чотирикутними баштами, які було видно на відстані п’яти днів дороги. Всередині фортеці вчений турок побачив вісімдесят татарських будинків, покритих землею, а зовні — триста будинків з глиняними дахами та мечеть з красивим невисоким мінаретом із білого мармуру.
Посол Василь Тяпкін та дяк Микита Зотов (окреме посольство, що було направлене 1680 року царем Олексієм Михайловичем до Криму) побачили: «Перекоп кам’яний чотирикутний, в’їзд та виїзд в одні ворота з кримського боку, а другу браму засипано, а з московської сторони стоїть глухою стіною межа валу, а в тих стінах зроблено багато домових жител та горищ. А камінь та цегла в стінах кладені та змазані між брусів дерев’яних глиною та землею, і від того твердості ніякої не мають. По стінах та брамах лише вісім башт, довкруг усього міста рів глибиною сажнів зо три. Від того ж міста по обидва боки до морських вод влаштований вал, а біля валу з московського боку, від степу, рів не глибокий та розділений, і на валу в багатьох місцях є отвори та переходи для людей...».
Відомий голландський державний діяч Н. Вітзен, що видав 1690 року в Амстердамі свою книгу «Північна та Східна Татарія», вмістив зображення міста-фортеці Перекопа, де чітко видно структурний план, багато будов Ферахкермана (Ор-Капу), його оточення.
Російського мандрівника Василя Зуєва, що їздив до Криму за завданням Російської академії наук, дивувала загадкова сова, символ мудрості, котру було вирізьблено на камені фортечних воріт Ор-Капу. В фортецю, осяяну турецьким прапором, озброєну турецькими гарматами, яку охороняв півторатисячний гарнізон, з північного боку вів єдиний підйомний міст на ланцюгах.
У 1736 і 1738 роках Ор-Капу брали та залишали російські війська і лише в липні 1771 року вони остаточно оволоділи фортецею, після чого її й було зруйновано.
Француз Жільбер Ромм, гувернер тринадцятирічного графського сина Павлика Строганова, що відвідав Крим 1786 року для вивчення географії в подорожах, побачив лише залишки семи зруйнованих башт, що їх було «розміщено так: дві в місті, дві ближче до Сиваша, три в бік Чорного моря…». На крайній з них, найбільшій, шестикутної форми, збереглося кілька кам’яних сторожових будок. В кам’яному облицюванні фортечних стін Ромм помітив різні барельєфи, схожі на «скіфських баб», тулуби статуй, що їх було вставлено хаотично в кладку стін, найчастіше догори ногами, — залишки древніх пам’яток, що були тут вжиті замість будівельного матеріалу. То, очевидно, були залишки останніх зусиль захисників Ор-Капу.
Багато побачила на своєму віку перекопська земля — народження, розквіт та загибель легендарного Тафроса, древнього Ор-Капу, (Ферахкермана), порівняно молодого міста Перекопа, що впав жертвою громадянської війни: 1920 року його було зруйновано артилерійським вогнем, розібрано на камені, на цеглу для влаштування оборонної смуги на Турецькому валу. Все нині зникло. Лише вал, довгий земляний вал та рів, вириті ще скіфами, копані-перекопані багатьма іншими народами, густо покриті кров’ю та потом ворогуючих сторін, лише вони непідвладні часові. І лише скромні обеліски — печальні сліди важкого поступу історії, — маячать там-сям на валу та біля нього, притягуючи погляди подорожніх, котрі не так часто приходять сюди. А на місці міста Перекопа знаходиться невелике, назване так само, село. Ближче до затоки ростуть, множаться дачі.
Приїжджають сюди люди — археологи, історики, художники, літератори. Дивляться. Досліджують. Роздумують. Над минулим. Над сьогоденням. Над майбутнім. Вони проводять вечори, ночі біля ватри, зустрічають схід сонця та милуються його заходом.
