Відставний офіцер, а нині мешканець Білої Криниці Єремій Дєєв згодився розповісти про село, його історію, храми і людей, а церковний служитель Андронік Калинович дозволив зайти в храм і потамувати цікавість щодо його багатств. Але без хустки в церкву не пускають — старообрядці категорично дотримуються своїх норм поведінки.
Храм — величний і розкішний, та дещо незвично бачити білі стіни. Тут не прийнято розписувати їх біблійними сценами. Майже при вході — фотографії купців Овсяннікових, яким мешканці села завдячують будівництвом храму у 1908 році. Їх тут пам’ятають і шанують. Перед поглядом постають унікальні ікони 18 століття, іконостас роботи суздальських, московських і новгородських майстрів. «Ось це Кормча книга, їй майже 700 років», — розповідає Андронік Калинович, обережно взявши в руки величезну книгу. — Тут все написано, про кожен день, кожного святого», — продовжує він. Ця книга найдавніша, але не єдина такого плану в церкві.
Думається, що все це багатство, гідне найпрестижніших музеїв, мусить бути збереженим для нащадків, сюди просто повинні запрошувати туристів і паломників, але поки що немає коштів навіть на реставрацію церкви. «Раніше, коли ще надходили гроші, було відреставровано хрести і куполи, але роботи не завершено. А тепер грибок на стінах з’явився, це ж скільки грошей і зусиль треба, щоб позбутися його, відремонтувати все», — бідкається церковнослужитель. Місцева влада виділила декілька тисяч, створено спеціальний рахунок, куди бажаючі можуть переказати кошти, але цього недостатньо. Найбільше сподіваються тут на підтримку одновірців із за кордону, зв’язки зними підтримуються здавна і в розповідях неодноразово звучало «коли я приїхав з Америки...» Ось так і чекаємо, допоки «закордон нам допоможе», а унікальні старовинні речі, історія культури руйнується грибком, сирістю, а те, що є, збережено зусиллями цих сивобородих чоловіків із мудрістю в погляді.
«Жінки в церкві можуть стояти лише позаду чоловіків, а попереду — лише окремі, найшановані», — чую від них, і в душі прокидаються феміністичні почуття. Але на моє майже обурливе «то у вас що, повний патріархат», дідусь із поблажливою посмішкою: «Дєточка, какой патриархат, у нас любовь!»
— А чи правда, що шлюби з іновірцями у вас заборонені?, — намагаюсь з’ясувати — невже всі чутки про уклад їхнього життя виявляться вигадками. Пояснили, що вінчання справді може відбутися лише після охрещення «чужого» за старообрядським зразком. Коли ж він (чи вона) відмовляється, то подружжя може просто зареєструвати шлюб у загсі, але тоді вони будуть «жити в блуді».
Загалом же старообрядці святкують 12 основних свят, дотримуються всіх постів, а у м’ясниці не проти смачно поїсти. А щодо інших обмежень, то... «Колись було гріхом ходити в церкву в гарному одязі, — розповів Єремій Дєєв. — Наші одновірці, скажімо, в Америці досі дотримуються цього звичаю. Там жінки, перш ніж зайти до церкви, переодягаються у скромні темні сукні. В нас такого немає, наші жінки одягають все найкраще». А от чоловіки все ще носять довгі бороди, але це не заважає їм одягнути джинси.
Піднімаємось на дзвіницю вузькими круговими сходами. Ні з чим незрівнянне відчуття свободи і краси — з висоти пташиного польоту все село наче на долоні, зовсім поруч ще поселення. Це вже Румунія, в цьому селі теж живуть старообрядці. Над головою — дзвони, ті, що колись люди врятували. Не дали знищити. Про це нам розповіли спочатку, а ще багато інших легенд і переказів, якими живе село. Від цих розповідей, від атмосфери храму з’являється відчуття умиротвореності, спокою. Вдихаєш свіже, трохи терпке повітря і всі проблеми вже десь далеко.
У пам’яті залишаються слова мудрого чоловіка, сказані нам на прощання: «В усьому шукайте свою перлину. Вона є, просто треба її знайти», і на підтвердження цитує Біблію: «Шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам...»
