Урочище Трахтемирів — утворений крутим вигином Дніпра півострів на межі Черкаської та Київської областей. Колись його називали козацькою столицею України, де запорожці приймали іноземних послів. У 1997 р. тодішній керівник «Нафтогазу України» Ігор Бакай (нині громадянин Росії) створив тут приватне мисливське господарство та звів будинок. Нині існує два «Трахтемирова» — приватний ландшафтний парк та Державний історико-культурний заповідник. У приватних руках 10 тис. га землі, а у держави — 590...
У цьому краї можна поспілкуватися зі справжнім Скіфом, який відрікся від усього мирського, а води Канівського водосховища виносять на берег цінні прикраси впереміж із уламками глиняних горщиків, що вабить «чорних археологів» із усієї України. Тут старі козацькі могили на невпорядкованому й забутому всіма цвинтарі зберігають моторошні таємниці про те, чому поховання характерників позначали перевернутою п’ятикутною зіркою...
НАВІЩО РИБЦІ ВАЛЕР’ЯНКА?
Кілька років тому киянин Сергій разом зі своїми друзями Валентином та Романом купили стареньку хатку в селі Великий Букрин, щоб було куди час від часу тікати від надокучливо-гамірної столиці. Заплатили тисячу доларів. Маршрутки туди ходять двічі на день із Видубичів. Півтори години — і вже на місці. Хлопці постійно запрошували нас до себе на гостину. Стверджували, що природа там — неймовірна, на городі біля хати товчуться дикі кабани, а головне — рукою подати до сакрального для всіх українців місця — села Трахтемирів. Тож врешті ми з чоловіком таки наважилися. Спочатку подолали маршрут Черкаси — Канів. На вокзалі пересіли на київський автобус. Вийшли у селі з кумедною назвою Пії. Там зловили маршрутку, яка їхала з Києва на Букрин. Під вечір дісталися до хати, де раніше мешкала бабуся Рибка.
— Її так назвали місцеві, бо вона на риболовлю постійно ходила, в будь-яку пору року. Вудила рибу, а потім їхала продавала її. Насправді ж бабцю, здається, звали Марією, — розповідає Сергій.
Виявляється, попередня власниця хати колись була киянкою. Але розлучилася з чоловіком і виїхала жити в Трахтемирів. Коли у 1974—1976 роках робили Канівське водосховище, жителів Трахтемирова почали виселяти з їхніх осель. Щоб не поверталися, у кожній хаті руйнували піч. Рибці дали гроші, на які вона й купила собі хату в Букрині. Старожили розповідають, що був один дід, який сказав, що хоче померти у Трахтемирові. Йому відповіли, що закриють у хаті та спалять.
Нині збереглися п’ять старих хат понад шляхом, яким колись їздили підводи та автівки, а сьогодні там так усе позаростало, що доводиться ходити звіриними стежками — вірчиками. У першій хаті жила бабця Рибка. У сінях стоїть тріснуте весло. На підвіконні тулиться пляшечка валер’янки. Поруч — рамки для бджіл із залишками воску. Бабуся мала пасіку. А ще кажуть, що в неї було багато кіз. Взимку вона з ними залазила на піч і грілася. На купі лахів лежить пара вишуканих як на ті часи шкіряних босоніжок — жовті й білі. Поруч — гумовий чобіт із обцасом, всередині якого — гарненький чобіток.
— А вона, виявляється, була модницею! Носила чобіток, а на нього вдягала гумовий чобіт, — сміється Василь (кандидат історичних наук, викладає історію у Київському національному університеті будівництва та архітектури), а ще — наш екскурсовод у таємничих нетрях Трахтемирова.
Мені трішки сумно залишати хату Рибки. Відчуття таке, ніби щойно подивилася кінцівку цікавого спектаклю, а на початок не встигла і вже ніколи не дізнаюся, навіщо самотній жінці, яка живе в глухому селі й вудить рибу, знадобилося носити гумові чоботи і чого вона пила валер’янку, якщо її життя минало у гармонії з природою...
МОГИЛЬНІ ПЛИТИ ВМУРОВУВАЛИ В... ПЕЧІ
Йдемо далі. Праворуч — руїни старих хат. Ліворуч — спуск до Канівського водосховища. На деревах багато років тому місцеві жителі пообчищали кору, щоб вона не терла троси, якими човни кріпили до стовбурів. Надибуємо шматок корпусу авіабомби. Василь розповідає, що 1943-го тут була лінія оборони — фашисти рили окопи, які тепер розривають дикі кабани. Прямуємо на гостину до ще однієї покинутої хати. Про неї кажуть, що вона — проклята, тому заходити туди не можна. Над дверима висить підкова. Її, до речі, вішали двома способами. Якщо рогами вгору, то приносила щастя, а якщо вниз — захищала від усього лихого. На сволоках — сушені трави. Обходимо хату з іншого боку й бачимо кам’яну могильну плиту, замащену сажею.
— Таку саму ми знайшли в Букрині в нашій хаті, коли переробляли піч. Це плита із кладовища. Невже місцеві жителі вмуровували собі у печі надгробки козацьких могил? — вражено розмірковує Сергій.
У нас колись був звичай хоронити людину під порогом. Або рубати у стіні дірку й проносити там померлого, щоб потім замурувати діру. Вважалося, що так дух мерця не зможе повернутися назад. А ще ж стелю пробивали, коли помирала відьма. Хто знає, може, й тут ідеться про якийсь звичай, якого нам годі збагнути...
Прямуємо до цвинтаря. Дорогою постійно зупиняємося, бо трапляються розкішні кущі калини, ожини, грушки-дички, яблуні. Раптом натрапляємо на терен. Раніше терен садили, щоб відгородитися від ворога. Така собі заміна колючого дроту — низенькі кущі із колючками на рівні обличчя. Через них складно продертися.
Цвинтар у Трахтемирові — декілька сотень поховань. На давніших надгробках немає жодних написів, лише зображення хрестів. Далі, трапляється, зазначено роки (переважно ХVIII — XIX століття) та імена. Відтоді, як Трахтемирів отримав статус ландшафтного парку, на цвинтар перестали пускати жителів навколишніх сіл, які приходили раніше, щоб упорядкувати могили рідних. Хлопці кажуть, що десь мають бути дві могили чорних козаків-характерників. Справді, знаходимо одну могилу. На камені над хрестом зображено перевернуту п’ятикутну зірку як свідчення того, що чотири стихії панують над людиною.
ЖИТТЯ ЗА ОГОРОЖЕЮ
Підіймаємося нагору — туди, де росте тополя у вигляді тризуба. Колись тут стояла церква. У краєвид не вписується мисливський «будиночок», збудований Бакаєм. Кажуть, що будівництво велося просто на цвинтарі. Про це свідчить і те, що могила козака Мухи — поруч із будинком. Наприкінці 1990-х років Бакай і компанія вирішили створити на території державного заповідника персональне мисливське господарство, чи то регіональний ландшафтний парк. Відтоді тут стоять шлагбауми. Гектари землі огородили сіткою й заганяли туди диких кабанів, щоб потім вполювати. Нині, коли господаря немає, кілька підприємливих єгерів часом дозволяють комусь за гроші полювати на тварин. Тому кількість диких кабанів катастрофічно зменшується, бо ж колись принаймні не лише займалися полюванням, а й розводили тих же кабанів чи косуль.
Помічаю чотири всохлі сосни — таким чином хтось замаскував старий кам’яний хрест. Хлопці нервують, що нас можуть побачити охоронці. Проте будинок ніхто не охороняє. З цікавості зазираю в оглядову вежу. Там лежить розгорнутий спальник, колода гральних карт і... книжка з промовистою назвою «Прості люди»...
Відразу за Бакаєвим маєтком — старий піонерський табір. Його у вісімдесяті будували, плюндруючи могили на цвинтарі. А далі — кілька хат, у яких живуть люди. Загалом у Трахтемирові мешкає не більше десяти осіб, якщо не рахувати дачників, що приїздять на літо.
ЯК КИЯНИН СТАВ СКІФОМ
Прямуємо до будинку-музею колишнього киянина Олега Петрика. Двадцять років тому він приїхав сюди на зйомки фільму «Сон». За задумом режисера, треба було зняти щось про долю затоплених сіл. А з Трахтемирова, коли утворювалося Канівське водосховище, саме повиселяли всіх людей, хоча село й не затоплювали. Фільм зняли та й поїхали, а Олег Петрик лишився. Він колись був чоловіком відомої актриси Раїси Недашківської. Прожили у шлюбі сім років. А потім розійшлися. Тоді Петрик оселився в хаті, що була збудована 1886-го. Склав там стару піч — перевіз човном із сусіднього Монастирська каміння грубки з розкопок хати знахаря часів Київської Русі. І якось непомітно сам для себе став зватися Скіфом (так його називають жителі навколишніх сіл). Хата Скіфа справді нагадує музей — тут є шабля, з якою знімався Іван Миколайчук, копія шолому та кольчуги Чингісхана і навіть «меч смерті» з фільму «Янкі при дворі короля Артура». Крім того, майже кожного дня з’являються якісь нові експонати — господар збирає у воді й на березі уламки древніх фресок та плінфи — тонкої цегли з давньоруських церков. І відбивається від чорних археологів, які шукають тут козацькі скарби.
— Ходять із металошукачами, щоб знайти золото монастиря, який тут колись стояв. Набридло вже їх відганяти. Справді, тут є підземні ходи монастиря, але вони порожні. Є тільки давні написи на стінах, які чорних археологів не цікавлять, — розповідає Скіф. Просто за його хатою у траві лежить пам’ятний знак, встановлений письменником, філософом та громадським діячем Олесем Бердником. На камені — свідчення того, що тут має бути побудовано храм України-Матері. Ця ідея так і лишилася нереалізованою.
Скіф-Петрик стверджує, що саме в Трахтемирові у прадавні часи був перехід до інших вимірів, яким без особливих проблем користувалися наші предки. І в це складно не повірити. Бо перебуваючи там, відчуваєш якусь неймовірну силу, щось таке, що неможливо передати словами. Якщо вміти правильно скористатися тією силою, можна змінити себе і своє бачення світу бодай на мить. Бо коли їдеш із Трахтемирова, то відчуття наближення до таємниці всього справжнього у цьому світі чомусь зникає. Натомість з’являється бажання повернутися сюди знову.
