«Червоного снепера» в словниках виловити нелегко. Тільки пробравшись звивистим фарватером чужоземного прислівника, знаходиш визначення: «red snapper» — червонувата глибоководна риба (друга назва — «люціан»), яка живе у водах Атлантики. Хоч як дивно, але це визначення чимось близьке до істини. Група «Red Snapper» — то, дійсно, трансатлантичний, точніше, англо-американський організм. Для наших широт, треба додати, вельми дивовижний. Їхні гастролі (в рамках проекту «Phat Vibes») — це якраз той, поки що дуже рідкісний, випадок, коли в Україні концертує не пошарпана західна знаменитість, яка пережила свою славу ледве чи не чверть століття тому, а справжні висхідні зірки незалежної сучасної музики. Іще до створення «Снепера» 1993 року всі його учасники мали професійний музичний досвід. За п’ять років вони випустили чотири альбоми, якими підкорили і критиків, і аудиторію. Останній з них, під химерною назвою «Our Aim Is To Satisfy Red Snapper», і ліг в основу концертної програми.
Не дивно, що єдиний концерт групи в Києві проходив в умовах справжнього ажіотажу серед меломанів і привернув до себе увагу далеко за межами України: саме задля цього вечора до нас спеціально приїхали шанувальники «Снепера-люціана» з Москви та Петербурга. Однак сказати, що з таким же масштабним захопленням цей концерт сприйняли, наприклад, українські ЗМІ, було б перебільшенням. Це і зрозуміло, адже досі за, так би мовити, стильове забарвлення групи сперечаються і новомодна електронна субкультура, і жива рок-джаз-даб сцена. Нашим журналістам, як і масовій публіці, така невизначеність не до вподоби, та саме таким, майже алхімічним синтезом різних манер і сильний «Red Snapper» .
Щоб пересвідчитися в правильності такого припущення, досить було послухати самих «Red Snapper» , щоправда, із двогодинним запізненням, коли вони явили себе стомленій публіці. Із перших же акордів стало зрозуміло, що основа й акцент усіх композицій, безумовно, джаз. Його найскладніша ритмічна грамота освоєна музикантами майстерно, їм до снаги найхимерніші побудови. Основний провідник джазової лінії, судячи з усього, тут — контрабасист Алі Френд, явний лідер групи. Однак зарахувати «Снапер» до розряду джаз-комбо було б помилкою. На примхливому, але глибоко обробленому грунті джазу вони легко і з вигадкою вирощують поріст найактуальніших напрямів, які народилися вже на зламі тисячоліть. Тут і відгомони раннього психоделічного техно, і присмак трип-хопу, і легковажність easy listening, і спогад про славні дні панк- та арт-року. В інструментальному складі — відповідна амальгама: контрабас, ді-джейська вертушка (Річард Тейр), електрогітара плюс комп’ютер (Девід Айєрс), клавішний (Джейк), запрошений вокаліст (ефектний афроамериканець Джозеф Еллінгтон). І все це дивовижно гармонійно поєднується одне з одним — різночасові та суперечливі відтінки складаються в цілісну і захоплюючу звукову картину.
Звичайно ж, це музика не тільки «для ніг», але й (навіть більшою мірою) для слуху. Вона апелює до інтелектуальної публіки, яка багато слухала, скоріше, до студентів, бувалих меломанів, клубних завсідників, аніж до абстрактної тінейджерської аудиторії, на вузьколобості якої будують свою стратегію менеджери великого шоу-бізнесу. Через те і залишаються «Red Snapper» за бортом великої стадіонної соковижималки. Вони не рвуться підкоряти прибуткові хітові вершини і відмінно звучать для небагатьох — із перспективою підкорити планету. Це, справді, музика для нової епохи, яка, здається, віддаватиме перевагу майстерності та зрілій індивідуальності всупереч загальній, пафосній стандартизації.
