У радянські часи, часи «залізної завіси», французькі фільми найширше були представлені в прокаті. Вони по-своєму були значимими для різних поколінь і людей різних смаків, але для всіх, напевно, стали відкриттям непідробного іншого життя, життя в нерадянських умовах. Кінотеатри заповнювалися вщент на показах «Чоловіка й жінки», «Шербурзьких парасольок», «Жити, щоб жити», «Анжеліки», де стосунки між людьми хоч і романтичні, зате правдиві: з часто болісним минулим, не завжди щасливим майбутнім.
Для представників молодшого покоління вони були своєрідним путівником по Парижу й Франції, а також формували образ життя на Заході в цілому. І хотілося перейняти цей стиль внутрішньої розкріпаченості, волі у вияві своїх найрізноманітніших емоцій, пристрастей, почуттів.
То чим для нас були французькі фільми? «День» запитує у своїх респондентів, кожен із яких не тільки є шанувальником французького кіно, а знає Францію не з екрану.
Юрій ПОКАЛЬЧУК, письменник:
— Ще з радянських років у нас склалося враження, що кохання по-французьки обов’язково романтичне, пристрасне, жертовне, сповнене жаги, божевілля й шалу. Але цей образ стосунків двох дещо надуманий та ідеалізований. Французькі чоловіки — швидше Растіньяки з Бальзака, аніж д’Артаньяни з Дюма: практичні, дещо цинічні, трохи самозакохані, але, щоправда, витончені в проявах почуттів. Такого героя — романтичного коханця та водночас прагматичного чоловіка грав Ален Делон у фільмах 60 — 70-х. А фільми «Чоловік і жінка» Клода Лелюша чи «Шербурзькі парасольки» Жака Демі були новою хвилею «психологічного» кіно 60-х. Саме тоді екзистенціалізм був у моді, назрівала сексуальна революція, активізувався студентський рух. Це посилювало вплив романтики на мистецтво.
Тогочасне французьке кіно дуже сильно впливало на нас. Воно завжди вирізнялося технічною якістю та бездоганністю смаку, що глядач напевно зауважував у інтер’єрі, дизайні, вуличній моді... І навіть за мінливості моди смак відчувався з фільму у фільм.
Дехто з французьких акторів став символом поколінь, епохи, як от Бріджит Бардо — символ такої собі легковажної парижанки... І цей образ довгий час диктував моду на поведінку, одяг... І навіть тепер, коли з’явилися нові герої нашого часу, колишні — не старіють, надто переконливими вони були.
Сергій МИХАЛЬЧУК, оператор:
— У роки моєї юності в радянському кінопрокаті часто демонструвалися французькі фільми. Здається, Радянський Союз тоді саме об’єднувала тісна дружба з Францією, особливо при президентові Франсуа Міттерані. Ці стрічки стали своєрідним путівником по Парижу, Франції. І пізніше, коли вперше потрапив у французьку столицю, я знав її за тими художніми картинами, навіть було відчуття, що побував уже на Єлисейських полях, біля Тріумфальної арки, Сорбонни та Лувру... Я був майже переконаний, що знаюся на французькій культурі, французах, розумію їхній гумор... Загалом те кіно було для людей і про людей — їхні великі й дрібні, побутові й психологічні проблеми, емоції, відчуття, почуття, одним словом — про життя. Французи уміють помічати деталі. І взагалі, деталь у їхній культурі побуту — річ вагома. І хоч сучасні французькі фільми стали динамічнішими (я переглянув чи не всі роботи Люка Бессона, Франсуа Озона та ще кількох режисерів), вони залишаються все такими ж життєвими. Бо з часів «Чоловіка і жінки» чи «Шербурзьких парасольок» мало чого змінилося в стосунках двох, та й узагалі в людських стосунках.
Юрій КОЧУБЕЙ, перший посол України у Франції, викладач Дипломатичної академії України при МЗС України:
— Французьке кіно 60 — 70-х і навіть 80-х для радянської людини було вікном у Францію. Ми дізнавалися, що там, на Заході (Франція тоді асоціювалася чи не з усім Заходом), існувало інше життя, де люди жили радше приватно, аніж колективно. Вони закохувалися, сходилися, купували будинки чи винаймали помешкання, облаштовували їх, народжували дітей, розходилися — і все це робили дуже красиво, з непідробними, властивими тільки французам шармом, почуттям гумору й природною легкістю. А як герої фільму одягалися! Як вони могли провести вранішні години за чашкою кави та газетою в котромусь з паризьких кафе! Це було недосяжною мрією для радянської людини, яка щоранку з сумками впихалася в украй переповнений автобус чи трамвай, а потім натовп її виносив і знову заносив на кожній зупинці... Саме естетики в культурі побуту, стосунках дуже бракувало в Радянському Союзі, де всі губилися в юрбі — однаково сірі й закомплексовані.
Ті фільми складно було сплутати з іншими через «французькі обличчя» — Ані Жирардо, Катрін Деньов, Фанні Ардан, Бріджит Бардо, Жерар Філіп, Ів Монтан, П’єр Рішар, Поль Бельмондо, Луї Де Фюнес... А також через витончену архітектуру великих і малих французьких міст, бездоганний дизайн інтер’єрів, вітрин крамниць, і, найголовніше, — проблематику картини. Французьке кіно було «людським».
Попрацювавши там, я збагнув, що в ті часи існувала мода на все французьке тому, що французька культура досить близька нам. А оскільки не можна було творити моду на українське, то її треба творити тепер.
