Батьки любили оперу і щоб не залишатися вдома самій, я напрошувалася з ними. Хоч висидіти, скажімо, чотири дії «Хованщини» чи навіть «Аїди» могло бути під силу тільки якомусь доблесному Сані Григор'єву, що вже загартував волю у читанні «Записок мисливця». Щоправда, під шумок (який долинав зі сцени) можна було подрімати.
— Мені дуже сподобалося, — заявляла я, вмить прокидаючись на антракт.
— Що саме?
— Ну, як вони там... це... танцювали.
Чого не бовкнеш зі сну. Та батьки лише покивали і сказали загадково:
— Так-так, «Танець маленьких арапчат»...
Я все ж таки думаю, що це була «Аїда». Бо «Танець маленьких лебедів» — це ж в іншій опері. А «Червоні дияволята» взагалі не танцювали, а тільки скакали на тачанці. А «Діти Арбата» — це набагато пізніше, й не такі вже вони й маленькі. А до Арабських еміратів мені однаково ніколи не доїхати...
Проте коли по радіо оголошують: «Верді. Танець маленьких арапчат», — я відчуваю, що це звертаються до мене. І киваю з розумінням. Така музичка жвава. Заплющиш очі — і неначе знову в опері, а десь далеко на сцені, ледь помітні з дешевих гальорочних місць, так і скачуть ці маленькі арапчата...
