У театрі «Ательє 16» минула прем’єра вистави Жана-Поля Сартра «Inferno. Пісня 35» у постановці Ігоря Талалаєвського.
«Танго втроем... Разве это возможно?» — крутилися в голові рядки майже забутої пісеньки на прем’єрі вистави «Inferno.Пісня 35». З’ясувалося, цілком можливо, але зовсім не «если может решиться душа», оскільки душі в п’єсі Сартра «За зачиненими дверима», а, отже, і у виставі Талалаєвського, права голосу, загалом-то не мають і цікавитися їхньою думкою ніхто не збирається. Це ж усе-таки пекло... Навіть адреса конкретна є — 10-те коло, висновок цей робимо з назви вистави. «Божественна комедія» Данте складається з трьох частин — «Пекла», «Чистилища» та «Раю», в кожній із них по 34 пісні...
На сцені (сценографія Ольги Семешкіної) три столи, вкриті скатертинами, схожими на пом’ятий списаний папір, і дзеркало, завішене такою ж тканиною. Чим не «Танго — бар»? Хіба що тим, що тут ніколи не гасне світло і ніхто не може звідси піти... Стіл, за визначенням, — річ поліфункціональна. За столом їдять, працюють, у пориві пристрасті на столі кохаються і там же омивають небіжчиків. От і в Сартровому Пеклу стіл у наглухо зачиненій задушливій кімнатці стає останнім притулком грішників.
Три герої — Інес Серано (Крістіна Синельник), Естель Ріго (Світлана Шекера) та Гарсен Жозеф (Михайло Жонін) виявляються замкненими там одне з одним. І це недобровільне спільне поселення збоченки, дітовбивці та садиста стає для кожного з них страшнішим за киплячу смолу, чортів і пекельного вогню.
Спершу вони здаються абсолютно нормальними людьми, — перепрошую, душами, — які просто налякані своїм новим становищем. Вони ще десь там, у себе вдома, на Землі: прислухаються до голосів своїх близьких, придивляються й уважно вдивляються в далечінь, намагаються із кимсь говорити, на щось впливати, але марно — їх ніхто не почує... Потім, більше дізнавшись про життя героїв, розумієш, що кожен із цих трьох тут невипадковий.
За законами життя й драматургії, дві жінки та чоловік у замкненому просторі — це вже навіть не потенційний, а готовий любовний трикутник. Нехай навіть запропоновані обставини доволі незвичні... Заплутаний психологічний клубок егоїзму, егоцентризму, ревнощів, пристрасті, але не любові. Бажання «товаришувати» проти когось третього провокує постійні сварки та конфлікти, найжахливіше в яких — їх тривалість, що дорівнює вічності. На землі можна втекти від інших, але не можна втекти від самого себе. У пеклі, яке показав театр «Ательє 16», не можна втекти ні від себе, ні від інших...
На десятому, мабуть, найбільш неоднозначному колі, зазирнути через щілинку в яке нам дозволив режисер Ігор Талалаєвський, Пеклом виявляються інші. «Пекло — це інші», — зненацька зрозуміють герої вистави, змучені товариством одне одного. А тканина, що впала з величезного прямокутника на заднику сцени, оголила дзеркало, в якому відобразився зал для глядачів. Глядачі мимоволі стали учасниками вистави, неждано-негадано змогли побачити себе й інших на сцені, немов збоку. Було в цьому щось інфернальне...