Нещодавно у Бресті проходив VII Міжнародний театральний фестиваль «Біла вежа-2002». Географія його учасників вражає — колективи з Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Туреччини, Чехії, Білорусі та України. Нашу країну на фесті представляв Київський державний академічний театр драми і комедії на Лівому березі, який ознайомив публіку зі своєю камерною виставою «Жіночі ігри» Родіона Феденьова в постановці Олексія Лісовця.
ФЕСТИВАЛЬНІ ІГРИ
— П’ять років тому на «Білій вежі» вперше заявив про себе наш театр: Віталій Лінецький отримав приз за кращу чоловічу роль у виставі Дмитра Богомазова «Небагато вина, або 70 оборотів». Нині ми показали одну зі своїх останніх прем’єр «Жіночі ігри». Мені здалося, що моя робота дещо випадала з формату фестивалю, — ділиться своїми враженнями режисер Олексій Лісовець. — Вистави були настільки строкатими, що не зовсім зрозуміло, за яким принципом оргкомітет їх відбирав. Від найвищого професіоналізму, як чудова вистава Романа Віктюка в Ризькому театрі російської драми «Едіт Піаф. Мій легіонер» (актриса Вероніка Плотнікова отримала приз за кращу жіночу роль), до найнижчого рівня самодіяльності, наприклад, «Сон у літню ніч», показаний Трабзонським державним театром Туреччини. З одного боку, у фестивальній афіші були вистави високої проби, з цікавими режисерськими та акторськими знахідками. Серед них — лермонтовський «Маскарад» кишинівського театру «Лучаферул», який отримав Гран- прі, та гоголівський «Ревізор» Брестського театру драми і музики (приз за кращу чоловічу роль у актора Сергія Петкевича). А з другого — якийсь «турецький базар», за стилістикою, костюмами, гримом — архаїка 50-х років.
Ми грали у Брестському театрі драми і музики. Головним чином фестивальні вистави йшли на Великій сцені, а наш — на Малій, оскільки у нас камерна вистава на двох актрис. Приїхали «з корабля на бал»: тільки поставили декорації і вже о третій грали для журі, а о десятій почали другу виставу — для публіки.
Мене радує, що «Ігри» назвали виставою «професійною, витонченою, інтелігентною, з чудовими декораціями». Вони дійсно виглядали дивовижно: в чорному кабінеті піраміда з келихів, капає вода. Для фестивалю було спеціально створено виїзну модель декорацій. Ми все привезли на собі, обійшовшись без додаткового транспорту. Маленька група з п’яти чоловік забезпечувала постановку. За тональністю «ігри» — дуже тиха вистава. Вона про загадкове вбивство маестро Моцарта. Дві жінки розмовляють. Вони кричать тільки один раз у фіналі від безвихідності, коли нічого виправити вже не можна.
Вистава народжувався непросто. Передусім тому, що сама п’єса Родіона Феденьова дуже літературна і перекласти її на мову дії було досить складно. Ми багато спілкувалися з драматургом, мені довелося дещо змінити п’єсу композиційно, зробити її динамічнішою. Робота над п’єсою і виставою велася паралельно. Деякі шматки дописувалися і переписувалися автором. У цьому творчому діалозі ми провели півроку, а самі репетиції зайняли місяців зо два. Сценографічне рішення вистави зробив Ігор Несмєянов, костюми — Іллона Куц.
У Києві працює два склади виконавців, і кожний дует по-своєму цікавий. «Ігри» — вистава складна. Це історія про совість. У п’єсі всього дві героїні, які переживають масу трансформацій у процесі спілкування між собою. Це дуель двох жінок. Актриси у мене зайняті чудові: Світлана Золотько — Оксана Архангельська; Ксенія Миколаєва — Ірина Мельник. Обидва дуети, на мій погляд, рівноцінні. На «Білій вежі» грали Золотько й Архангельська.
Загалом я задоволений реакцією публіки. У Бресті до нас підходили колеги — актори, режисери з теплими словами про виставу. Я думаю, що це не тільки вияв гостинності. Те, що ми отримали лише диплом, — не так важливо. Не секрет, що будь-який фестиваль — це складні тенета різних інтересів: політичних, фінансових, корпоративних, часто дуже далеких від творчості. Я глибоко переконаний, що велика частина результатів будь-якого фестивалю цілком передбачувана наперед. А те, що ми запам’яталися і сподобалися, підтверджує отримане нами запрошення брати участь у наступній «Вежі». Найголовніше, що український театр цікавий білоруській публіці. Два роки тому в Гомелі дуже тепло приймали мою постановку «Вічний чоловік» за Достоєвським. А у Вітебську з успіхом пройшла «Вільна пара» за п’єсою Даріо Фо. І «Жіночі ігри», сподіваюся, продовжать подорожувати по фестивалях. Нас вже запросили на театральний форум до Севастополя «Ноїв ковчег» — фестиваль дуетних вистав.
Про виставу «Жіночі ігри» суперечливі думки. У публіки — одне, у критиків абсолютно інше. За словами режисера, його аніскільки не хвилює така полярність думок.
— Я з великим гумором ставлюся до критики, — продовжує Лісовець. — Не хочу, як говорять наші друзі-білоруси, «огульно» всіх ображати, але здебільшого наша критика залишає бажати кращого. Тому що Критик із великої букви — це людина, яка освічена анітрохи не менше, ніж режисер, при цьому бачила вистав набагато більше, ніж режисер, і постійно відчуває театральну ситуацію в русі. На жаль, такої критики в Україні практично немає. Є журналісти, до яких більше чи менше прислухаєшся. Бувають статті-враження, написані непоганою українською чи російською мовами, але це швидше публіцистика, а не аналіз вистави в контексті нинішньої театральної ситуації.
ТЕАТР І ГЛЯДАЧІ
— На мій превеликий жаль, сьогодні глядач чекає і від театру, і від кіно тільки одного: розваги. Це стосується навіть інтелектуального глядача. Дуже сумно, що виростає ціле покоління людей з діснейлендівською свідомістю, яка не вміє, дивлячись фільм чи виставу, співпереживати, думати: як би я вчинив у даній ситуації. Головне, щоб їх «не обтяжували» зі сцени та екрана проблемами. Незабаром такі діти прийдуть у доросле життя, а воно побудоване не за законами коміксу. У ньому є, швидше, ситуації, описані Достоєвським і Фрейдом, ніж пригоди Міккі Мауса, Тома і Джеррі. І тоді буде привід для стресу.
Справжнє мистецтво вимагає душевних витрат. Людина має виховуватися на серйозній літературі, живописі, театрі, кіно, інакше незабаром будемо мати серйозні проблеми.
Театр драми і комедії на Лівому березі, незважаючи на свою територіальну віддаленість від центра Києва, по-моєму, розташований на території мистецтва.
Художня якість вистав «лівобережців» не поступається якості продукції найкращих київських театрів. У нас найжвавіший театр у місті. Я суджу про це за тим, які режисери та актори працюють у колективі, як будується репертуарна політика театру. Хоч сьогодні престиж акторської та режисерської професії дещо впав. Адже молодь, в основній масі, раціональна. Вона розуміє, що нині мистецтвом ситий не будеш. Молода людина, яка вступає, допустимо, на режисуру, чудово розуміє, на що вона може розраховувати в майбутньому. Я навіть не хочу наводити цифри — вони просто принизливі. Тому практично всім режисерам і акторам доводиться десь підробляти, вишукуючи додаткові заробітки. Пощастило, якщо це серіал чи реклама — вони хоч краще оплачуються. Хоч це тривожний синдром — багато халтури навколо, метушні для того, щоб вижити, заробляючи на шматок хліба, яка забирає масу часу і досить далеко відводить від творчості. Така ситуація не тільки в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Трохи простіше живеться колегам із Росії. Там ожив кінематограф, знімається маса серіалів, процвітає антреприза. «Ленком», «Табакерка», «Сатирикон» є аншлаговими. Пригадайте, який ажіотаж у Києві викликали гастролі «ленкомівців». Цей театр сьогодні — найбільша торгова марка, розкручений бренд, але навіть їм нелегко живеться. Хоч ми можемо тільки мріяти про таку, як у них, організацію театрального процесу. Можете мене назвати песимістом, але я вважаю, що в найближчому майбутньому в Україні змін на краще не передбачається. Суджу з того, як будується державна політика, зокрема, в питаннях культури.
ТРИ НАПОЛЕОНИ
— Систематичної практики підтримки «новими українцями» театрів у нас немає. Допомагають епізодично: то один спонсор, то інший. В Україні немає інституту меценатства, нових Терещенків, Мамонтових і Морозових. Сама держава не в змозі на необхідному рівні утримувати творчі колективи. Потрібні дотації збоку. Колосальні гроші крутяться, але на тіньовому ринку. Багато людей тримають гроші в «панчосі», не довіряючи банкам. Тому що всіх нас вже не раз обманювали і державні чиновники — своїми реформами, і «пробивні» бізнесмени — своїми «пірамідами». У країні є багаті люди, але вони приховують прибутки. Та і всі ми багато років жили та продовжуємо жити з подвійною мораллю. Раніше обманювали при соціалізмі, а тепер доводиться викручуватися при іншому «ізмі». Відкладаємо на чорний день, розуміючи, що ніхто не допоможе. Свої проблеми театри вирішують як уміють.
Хоч у моїй професії є перевага — я можу вибирати виставу, яку хочу поставити. Починаю репетирувати п’єсу Іржі Губача «Корсиканка». Це фантазія про Наполеона і Жозефіну. Так вийшло, що, не змовляючись, цю ж п’єсу, крім «лівобережців», взяли для постановки ще два театри: Російської драми ім. Лесі Українки та театр «Браво». Таким чином, у нас буде три «Корсиканки», дай Бог, всі вони вийдуть у цьому сезоні. Такий попит на п’єсу не тому, що вона вже така чудова, а через нашу бідність, і драматургічну, і фінансову. Гарних п’єс завжди було мало. А крім того, в Україні немає жодного драматургічного альманаху, який хоч якоюсь мірою допомагав би театрам у формуванні репертуару.
Київські колективи живуть відособлено від світового театрального процесу. Що з того, що ми першими заявили про свої плани на постановку? Головне — чи стане вистава вдалою. Потрібно пам’ятати, що в нашій столиці не так багато театралів, які захочуть порівняти три вистави. Глядач йде, в основному, на сюжет, а потім — на зірок. А дивитися про одне і те ж захоче хіба що справжній гурман. Проте жоден колектив не має наміру відмовлятися від своїх постановок «Корсиканки». Значить, у Києві буде три різні вистави. З’явиться мотив для критиків вигадати різні смішні, на їхній погляд, назви рецензій: «Хор Наполеонів» чи «Тріо Жозефін»... Не знаю, на якому етапі робота у моїх колег, але я вже розподілив ролі. Наполеона зіграє заслужений артист України — Олександр Миколайович Гетьманський, а Жозефіну — Олеся Жураковська, актриса з гарною московською школою, вона працювала кілька років у Театрі ім. Єрмолової, а у нас працює другий сезон.
Багато років у колишньому СРСР москвичі були законодавцями театральної моди, а українські колективи, як правило, відставали на півкроку. Нині в російській столиці просто нашестя мюзиклів: «Метро», «Норд-ост», «Нотр Дам де Парі», незабаром до цієї компанії додасться «Чикаго». Можна сказати, що москвичі вже перегодовані шоу, а у нас ще жоден колектив навіть не замахнувся на цей жанр. Знову плентаємося? Є анекдот: «Хлопці, у вас що, гроші інші?» — «Ні, гроші ті ж. Тільки курс інший». У Москві всі театральні проекти фінансуються з розмахом. Я не знаю, хто з українських бізнесменів готовий купити права, допустимо, на «Нотр Дам де Парі» — така масштабна і дорога подібна постановка. У Москві затрачені гроші повертаються, оскільки там працює багато зірок, постійний приплив глядачів з усієї країни та гостей із зарубіжжя. У нас, на жаль, вкладені кошти швидко не окупляться. Своїх, доморослих композиторів, і лібретистів для мюзиклу у нас немає. А можливо, не хочуть українські маестро та драматурги витрачати час, а потім нічого не отримати натомість? Чи цікаві мюзикли нашому глядачу? Особисто мені — ні, а молоді — так. Сьогодні пріоритетним напрямом є індустрія розваг. Якщо ви вигадаєте щось нове, відмінне від того, що вже існує на ринку, то якийсь час будете «на коні». Далі з’явиться новий персонаж — це закон шоу-бізнесу. У театрі діють інші механізми. І слава Богу.
«ТЕАТРАЛЬНИЙ РОМАН»
— Великий Немирович-Данченко сказав, що час життя театру — це двадцять років. Але й він — не пророк, хоч і театральний класик. Прикладом для нього був МХАТ. Ми багато знаємо про підводні течії, які спонукали Михайла Булгакова написати «Театральний роман». Наш колектив переживає різні складності. Але ми стараємося знаходити розумний баланс між своїми проблемами та інтересами театру, в якому служимо і який наступного року відмічатиме чвертьвіковий ювілей. Крім того, дуже важливо, хто очолює театр, розробляє стратегію, тактику, масштаб особистості керівника, його світогляд, навіть темперамент. Я учень Митницького, працюю з ним уже 15 років. Наскільки я схожий чи не схожий на свого вчителя, не мені судити, але в одному наші погляди збігаються абсолютно. Для Едуарда Марковича і для мене глядацький успіх — важлива складова вистави. Адже в кінцевому результаті не для жменьки естетів, а для широкої аудиторії ставляться вистави в репертуарному театрі. Я завжди болісно вибираю п’єсу. Один із критеріїв «за» чи «проти» — чи зацікавить вона людей у залі. Важливо знайти розумний компроміс між касою і спробою серйозно, без зайвого моралізаторства, розмовляти з публікою. Наш театр постійно в такому пошуку. Не завжди відбуваються стовідсоткові попадання. Головне — не перейти межу, опустившись нижче якої, ти спочатку закінчишся для себе, а потім і для Театру.
— Ви ставили досить багато в різних театрах України, а чи надходили вам пропозиції поставити виставу за кордоном? Як би ви поставилися до такої пропозиції, наскільки вам це цікаво сьогодні?
— Так, такі пропозиції надходили. Але я поки відмовлявся, незважаючи на всю їхню фінансову привабливість. Річ у тому, що для мене робота повинна бути цікавою в творчому відношенні і переслідувати насамперед художні цілі. І якщо така пропозиція надійде, із задоволенням прийму її. Думаю, що зможу гідно представити українську театральну школу в ситуації іншої культурної традиції. Адже мова театру інтернаціональна.
ДОВІДКА «Дня»
Олексій Іванович Лісовець закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (майстерню Едуарда Митницького). Перші постановки здійснив у театрі-студії Молодіжного культурного центру КПІ. Поставив понад 20 вистав на різних сценах України. 15 років працює режисером у Київському державному академічному театрі драми і комедії на Лівому березі. Резонансними стали його вистави: «Нескінченна подорож», «Білий джаз Кароліни Ешлі», «Рогоносець», «Вічний чоловік», «Сільвія», «Королівські ігри» (театр Російської драми), «Бранець королеви», «Жіночі ігри» та ін.
