Два роки тому зустріч головного редактора «Дня» Лариси Івшиної на ялтинській набережній з художником Володимиром Макеєвим переросла у тривалу творчу співпрацю. «День» допоміг Володимирові виставитися в Києві — у салоні київського письменника Андрія Куркова, звідки роботи живописця, до речі, роз’їхалися по багатьох країнах. А особисті контакти допомогли здійсненню кількох вдалих творчих проектів. До речі, офіс «Дня» — це також уже мовби постійно діюча виставка В. Макеєва, яка час від часу поповнюється новими роботами художника, що привносить у нашу редакцію особливу енергетику особистисного погляду у світ. Ми раді, що, як і з багатьма нашими друзями, у тому числі й читачами-експертами, з Володимиром Макеєвим у «Дня» не уривається зв’язок, а відчуття взаємної відповідальності допомагає творчому діалогу з суспiльством. Отже, у черговий приїзд кримського художника — наше невелике інтерв’ю про те, що зараз відбувається у житті та творчості нашого друга.
— Володимире, «День» відкрив вас для Києва. Тоді відбулася ваша виставка у відомого київського письменника і кіносценариста Андрія Куркова. Минуло вже два роки. Що сталося у вашому творчому житті після цього?
— З Андрієм Курковим і сімферопольською галереєю «Кеп» ми організовували кілька спільних проектів. Для виставки у галереї «Славутич» до Києва приїжджала група кримських художників. Особливістю проекту було поєднання пластики з хореографією, яку реалізовували режисер Юрій Ходжинов та хореограф Ольга Мєхова. Виставка називалася «Північ — Південь», тобто спочатку ми з півдня приїхали сюди, а потім група київських художників, які працюють у «Галереї 36», приїхала до Криму. Крім цього, всі мої колеги, кримські художники, почали виставлятися в салоні у Куркова. Відбувається такий зв’язок між самими художниками, практично, без посередників-адміністраторів. Народна дипломатія — як називає Андрій Курков подібний рівень контактів. Потім я трохи відійшов від галереї, почав працювати самостійно. Познайомився з Миколою Расторгуєвим. Його дружина побачила мої роботи, які я продавав у Ялті на набережній, і привела чоловіка. Пізніше на тій же набережній я познайомився з Кларою Новiковою, яка замовила мені цілий цикл робіт.
— Як ви вважаєте, що привабило у ваших роботах таких різних людей?
— Клара сказала, що у моїх роботах вона побачила споріднену душу. Я спеціально для неї створюю роботи. Ми зійшли «з однієї хмари», я так це називаю, вона дуже тонка людина. А Микола Расторгуєв — простий хлопець, розкутий. Я нікуди не напрошуюся. Мене доля сама веде. Усі люди, всі ситуації виникають самі собою. У Києві я познайомився з Олегом Мітяєвим, відомим бардом. Це єдиний виконавець авторської пісні, якого я слухаю. До нього я сам пішов. Виявилося, що про мене директор фірми, яка організувала концерт Мітяєва, чув від Клари Новiкової.
— А що вдома зараз відбувається?
— До Сімферопольського українського музичного театру приїхав відомий російський кінорежисер Леонід Квініхідзе, автор фільмів «Солом’яний капелюшок», «31 червня», «Небесні ластівки». Там він ставить «Вестсайдську історію» і запросив мене як художника-постановника. Я прочитав п’єсу — і відразу ж запропонував якісь ідеї. З Леонідом ми також багато у чому сприймаємо світ як споріднені душі.
— І що головне у цьому сприйнятті?
— Бог, любов — два підмурівки, на яких узагалі все стоїть. Усе інше докладеться.
— Над чим ви зараз працюєте як живописець?
— Нових тем не з’явилося. Тема одна — Чоловік і Жінка. Хоч зараз у мене трохи міняється стиль зображення: тонкі лінії, легкість. І важлива не стільки тема — скільки стан роботи. Важливо, щоб вона дихала. Такі речі малюються не рукою, а внутрішнім станом душі. Майстерність важлива, але найкраще, коли приходить такий стан, неначе малюєш із заплющеними очима. Раз — і робота готова. Її неможливо повторити. Ідей же багато. Інша справа, що вони футуристичні, несподівані. А спектакль, над яким працюю, навпаки — класичний, побудований на традиційній американській музиці.
— Щось змінилося у вашому світовідчутті за ці два роки?
— Є перiод — розуміти, а є перiод — робити. Два роки тому я багато розказував про себе. Це був період, коли йшло усвідомлення. Зараз я менше говорю, просто живу. Дожив до того моменту, коли можна просто жити, і все. Раніше, коли був соціалістичний реалізм, усі картини були схожі одна на одну: скрізь шахтарі, лісоруби, сталевари. Коли настала епоха великих змін, образотворче мистецтво у нас хитнулося в іншу крайність — пішло у безпредметність. Зараз роботи тільки називаються по-різному: чик-чик-чик, брам-бам-бам — «Слон №2», чик-чик-чик, тра-та-та — «Дотик». Я не кажу, що це погано. Просто час такий. Та я розумію людей, які ніколи до того не мали справи з живописом і які приходять до галереї і не можуть зрозуміти, що це таке, звідки йде це мистецтво? Вони залишаються байдужими до побаченого. Розуміння іншими тебе — це радість, як і розуміння тобою інших!.. Для мене дуже важливо, щоб мене розуміли. Хочеться, щоб людина зраділа, відчувши якийсь зв’язок між собою — і художником, між відчуттям світу у різних людей.
