Серіал «Тіні зникають опівдні», знятий за мотивами однойменного роману Анатолія Іванова, відразу ж приніс своїм авторам (режисерам Володимиру Краснопольському і Валерію Ускову, автору сценарію Анатолію Іванову) всенародне визнання. 1971 року відбулася прем’єра стрічки. Ця багатосерійна епопея охоплює півстолітню історію сибірського села Зелений Дол. Події, що розігралися на берегах далекої ріки Світлихи, оповідають про час становлення колгоспного ладу. Перед глядачем розгортається широка панорама народного життя Сибіру: від розгрому Колчака до першої борозни трактора на колгоспній межі, від перших виборів до Верховної Ради до проводжання зеленодольців на фронт Другої світової війни. Звичайно, сьогодні багато що з того, що було написано 1963 року (час виходу у світ роману «Тіні зникають опівдні») сприймається по-іншому... Проте фільм, як і раніше, дивляться на одному диханні, як і раніше, він приваблює до екранів телевізорів величезну кількість глядачів. Секрет цього, передусім, у хвацько закрученій інтризі роману, яскравих акторських роботах і режисерських знахідках. І боротьба за радянську владу в глухому селі переростає в проблеми планетарного масштабу, у воістину шекспірівську трагедійність. А неквапливе оповідання про життя зеленодольців приховує під собою цілий вулкан пристрастей, де сплітаються воєдино кохання і ненависть, протистояння сильних і цілісних характерів. Герої фільму подібні персонажам античних трагедій — кожен з них одержимий ідеєю, заради якої він ладен пожертвувати всім, навіть власним життям. Негативні персонажі викликають мимовільну симпатію глядачів незвичайною силою своєї натури. Такою є головна лиходійка «Тіней...» Пістімея, таким є Устин Морозов і брати Меньшикови.
Авторам фільму вдалося уникнути «карамельності» в зображенні позитивних героїв. Захар Большаков, Мар’я Воронова, Ірина Шатрова, Федір Морозов — живі люди зі своїми слабкостями і вадами, і в той же час — напрочуд привабливі і сильні в усвідомленні своєї правоти.
Фільм «Тіні зникають опівдні» став для молодих тоді режисерів Ускова і Краснопольського свого роду путівкою в життя. Глядачі прийняли серіал з величезною любов’ю, а на фестивалі в Ташкенті його було удостоєно премії.
Правда, деякі рафіновані критики лаяли режисерів за те, що мовляв, «фільм знято для того, щоб людина сиділа, дивилася, ні про що не думаючи»... Але довге і щасливе життя цієї стрічки, незмінна любов глядачів засвідчили, що це зовсім не так.
У «Тінях...» дебютувала мати майбутньої голівудської кінозірки Міли Йовович — Галина Логінова. Вона знялася в ролі дочки Онисима та Мар’ї Воронової. Зіграв тут свою першу значущу роль Петро Вельямінов, який став потім справжньою зіркою радянського кіно. Довгий час глядачі щиро вважали, що Вельямінов народився і виріс у селі, настільки переконливо зіграв він сільського трудівника Захара Большакова. Насправді, Петро Вельямінов — нащадок давнього аристократичного роду, корінний москвич. Серед його предків були генерали, губернатори, члени Генерального штабу. Портрети цих людей посідають гідне місце в Ермітажі. Його батько, Сергій Петрович, закінчив петербурзький кадетський корпус. 1930 року його ув’язнили ще в першу хвилю репресій. Пізніше така ж хвиля накрила і сина. Незаконно репресований 1942 року, Петро Вельямінов дев’ять років провів в таборі, де працював теслярем, слюсарем, кочегаром, сантехніком. Після звільнення він 15 років поневірявся по провінційних театрах, і тільки 1969 року йому запропонували роль в телефільмі. Вийшло все випадково.
У Свердловському театрі Вельямінов грав у виставі «Кандидат партії» молодого робітника-передовика. Саме цю виставу прийшли подивитися режисери Усков і Краснопольський. Вельямінов їм сподобався, і вони запросили його зніматися в кiнофільмі «Тіні зникають опівдні» в ролі голови колгоспу Захара Большакова. Пізніше у цих же режисерів Петро Вельямінов знявся в фільмі «Вічний поклик». Потім він зіграв безліч ролей, серед яких були і робітники, і сільські трудівники, і кадрові офіцери (особливо запам’яталася глядачам роль відважного підводника у фільмі «Командир щасливої Щуки»). У кожну зі своїх ролей актор вклав частинку своєї душі і те, що важко передати словами, але що відчувається кожним глядачем — генетичну пам’ять своїх шляхетних предків.
Безперечним успіхом фільму стала Пістімея Морозова, блискуче зіграна молодою актрисою Олександрою Зав’яловою — однією з найзагадковіших зірок радянського кіно. Вона не часто з’являлася на кінематографічних зустрічах, про неї довгі роки не було нічого відомо. Десь у Голівуді її доля стала б бестселером, але в колишньому СРСР таланти ніхто не рахував. Її яскрава екзотична краса, безперечний акторський талант зробили роль Пістімеї дуже виразною і незабутньою.
До цього актриса знялася в кількох хороших фільмах («Люди на мосту», «Пісня про Кольцова», «Чекайте листів», «Альошкина любов», «Клятва Гіппократа», «Сергій Лазо»), але широку популярність їй принесли саме «Тіні зникають опівдні». На жаль, краса і популярність зіграли з нею жорстокий жарт. Недоброзичливці навіть говорили, що її покарали вищі сили за богоогидну роль Пістімеї.
Після «Тіней..» Зав’ялова продовжувала зніматися. Листівки з її портретами блискавично розкуповувалися шанувальниками, часопис «Советский экран» п’ять разів вміщував її фото на обкладинку. З’явилося воно і на обкладинці американського журналу «Лайф», куди потрапляють тільки найвідоміші люди планети. Критики називали Зав’ялову «Гретою Гарбо і Анною Маньяні радянського кіно». І раптом актриса зникла з екранів і видань преси...
У дусі того часу Олександру Зав’ялову звинуватили... в «порочащих связях с Западом». Річ у тім, що під час Московського кінофестивалю її було запрошено на звану вечерю в Американське посольство, а пізніше вона приймала у себе вдома італійську делегацію з Джульєттою Мазіною. Але «останньою краплею» для влади стало знайомство Зав’ялової з американським бізнесменом і їх зустріч тет-а-тет у готелі. Актрису викликали до КДБ і сказали, що цей американець — шпигун, і примусили закоханих розлучитися. У покарання «за зв’язок з ворогом СРСР» Зав’ялову перестали знімати в кіно. Одного разу до квартири актриси ввійшли люди в білих халатах і забрали її до психлікарні, не звертаючи уваги на благання Олександри пожаліти її дітей (12-річну доньку і немовля)...
Після психіатричної лікарні з кінематографом актрисі довелося розпрощатися. Майже тридцять років (!) Олександра Зав’ялова жила в цілковитому забутті, немов і не було в її житті ролей, за які глядачі люблять її досі. Востаннє актриса вийшла на знімальний майданчик 10 років тому. Вона знялася в епізодичній ролі секретарки в картині «Білий одяг». Нині Олександра Семенівна живе на маленьку пенсію і чекає, що режисери все-таки пригадають про неї і допоможуть повернутися в кіно.
