З 21 по 28 березня у Вірменії триватимуть Дні української культури. З цієї нагоди в єреванському видавництві «Наїрі» побачила світ книжка — «М. Коцюбинський «Тіні забутих предків». С. Параджанов «Вічний рух» — у перекладі Раїси Карагезян — члена Національної спілки письменників України і Спілки письменників Вірменії. Завдяки їй із середини 1970-х років вірменською мовою вийшли твори понад тридцяти українських письменників, зокрема В. Земляка, Ю. Мушкетика, П. Загребельного, Григора Тютюнника, Ю. Щербака, Ю. Шевчука, В. Яворівського, В. Шкляра, О. Ульяненка, Є. Пашковського... А тепер ось повість славетного українського прозаїка й есе не менш видатного кінорежисера. Ми запитали пані Раїсу, як з’явилася ідея цього видання, під обкладинкою якого зустрілися Михайло Коцюбинський і геніальний кіноінтерпретатор його творчості Сергій Параджанов?
— Хоч як це дивно, тужливо ніжна повість Михайла Коцюбинського лише зараз приходить до вірменського читача його рідною мовою. І це тоді, коли, здавалося б, висвітлено все, що стосується творчості Сергія Параджанова, ім’я якого у Вірменії просто боготворять. Та й назва «Тіні забутих предків» стала серед вірмен крилатим виразом, його часто можна знайти і в пресі, і в усній мові. Тому я ще віддавна плекала намір перекласти цей твір, але внутрішньо не наважувалася. Навіть С. Параджанов не наважився на його російський дубляж, і, до речі, правильно зробив. Бо фільм відразу б побляк. Адже, значною мірою, саме чарівлива гуцульська говірка додає йому неповторної барви, колориту. А коли готувалася до перекладу і намагалася прочитати все, що стосується як повісті, так і фільму, наштовхнулася на мало кому відоме есе С.Параджанова «Вічний рух». Це, так би мовити, квінтесенція його режисерських роздумів, його прочитання повісті М.Коцюбинського, ба ширше — його освідчення в любові до України, до її культури, історії. Для мене як для вірменки і водночас громадянки України, було дуже важливо, щоб про це знали мої земляки у Вірменії.
— І все ж таки, ви наважилися і відтворили вірменською цей твір, для якого М. Коцюбинський навіть уклав словничок незрозумілих, тобто гуцульських слів і виразів. Цікаво, як ви працювали над перекладом?
— Так, довелося чимало погортати всіляких словників, звернутися за консультацією до співробітників Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології АНУ ім. М.Т. Рильського, до його львівської філії. Але найбільше мені допомогло те, що я, як і герої повісті М.Коцюбинського, сама горянка, народилася і виросла в гірській Вірменії, в Занѓезурі. Наш діалект так само відрізняється від літературної вірменської, як гуцульська говірка від, скажімо, шевченківської мови. Отож, щоб досягти належного колориту, духмяності письма, часто вдавалася до занѓезурської говірки, знаходила відповідники на означення побуту горян, ведення ними господарства, їхніх пісень-коломийок тощо.
— Книжка вийшла досить ошатною, вона щедро ілюстрована...
— Загалом, вона розрахована, скажемо так, на вдумливого читача. Крім літературної версії цього видатного твору, у книжці читач знайде його блискуче прочитання київським художником Георгієм Якутовичем, який, до речі, також працював у параджанівській кіногрупі, а есе Сергія Йосиповича ілюстроване багатьма вже класичними кадрами з фільму, а також фотознімками Маестро. До речі, деякі з них друкуються вперше. Тому я хотіла б тут із вдячністю згадати пані Марту Дзюбу, пана Романа Балаяна, кінознавця Володимира Войтенка, кінооператора Юрія Гармаша, котрі надали для цієї книжки, як на мене, справді рідкісні, унікальні світлини. Я сподіваюся, що для вірменського читача це справді буде зустріч незабутня. До того ж, він багато почерпне для себе зі змістовної передмови літературознавця і вірмениста Олександра Божка, який спробував порівняти ці дві такі несхожі постаті, що жили й творили в різні часи і за різних умов, але, попри всілякі утиски, до кінця залишилися вірними своєму творчому покликанню.
— До речі, пані Раїсо, а чи знають у Вірменії українську літературу?
— Звісно, хто хоче, той знає. Таких хоч і не багато, але вони є. Проте мене як шанувальницю українського слова турбує більше становище української мови та й, зрештою, письменства в самій Україні. Коли в школах скорочуються курси з вивчення національної історії, літератури, а на екранах телебачення витійствують духовні покручі. Інакше, як глумлінням над культурою і духом українського народу, це назвати важко. Я вам скажу відверто — не лише у Вірменії, а й в жодній з країн Південного Кавказу таке було б неможливо.
— А над чим зараз працюєте?
Здебільшого, я перекладала сучасну українську літературу, зокрема мого улюбленого Григора Тютюнника. Коли за радянських часів його твори в Україні не друкували, у Вірменії вони виходили досить значними накладами, і, наскільки я знаю, він отримував за них які не які гонорари. Для нього це було важливо, адже радянська влада його не балувала гонорарами. За часів незалежності я видала ще й розкішний том «Українських народних казок» з чималим як на Вірменію накладом — три тисячі примірників. Згодом підготувала добірку молодої української прози, за яку мене удостоїли премії єреванського журналу «Ѓарун» («Весна»).
«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського — було по суті моїм першим зверненням до української класики. Під час роботи, крім насолоди від спілкування зі словом великого майстра, відчувала також немовби дотик до вічності. А ще можливість краще пізнати український народ, те, що ми називаємо його душею. Тому вирішила продовжити своє спілкування з класикою і взялася тепер за переклад повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Можливо, це звучатиме дещо парадоксально, але крім геніально змальованих українських характерів, читач у цій повісті, написаній ще в другій половині ХІХ ст. знайде відповідь, наприклад, на запитання, чому сьогодні, в умовах незалежності, Україна, маючи такий величезний економічний і людський потенціал, найкращі в світі землі, ніяк не може дати собі ради. Отож, щоб себе зрозуміти, перечитуймо класику!
