Вихід у наш, нехай і обмежений прокат фільму «Цезар має померти» (Cesare deve morire, режисери — Паоло і Вітторіо Тавіані, Італія) можна лише вітати. Український глядач украй рідко бачить нові картини виробництва однієї з кращих кінематографій світу; по-друге, Тавіані — патріархи італійського неореалізму, який дав світові Феліні, Пазоліні, Вісконті, де Сіка.
Не зраджуючи прийомам, сформованим півстоліття тому, Тавіані спробували поєднати психологічну, соціальну та історичну драми. «Цезар має померти» — про в’язнів італійської тюрми суворого режиму «Ребібія», котрі ставлять трагедію Шекспіра «Юлій Цезар» під керівництвом театрального режисера Фабіо Каваллі.
Сюжет про театр за ѓратами не новий, і свіжих засобів для його втілення у Тавіані також не знайшлося. Якщо прямолінійний реалізм ще якось пасує до зображення тюремних буднів, то шекспірівський текст такому підходу явно чинить опір. Звичайно, перевтілення пропащих злочинців у акторів викликає глибоку повагу. Але актори вони, відверто кажучи, посередні. Вже в епізодах попередніх прослуховувань це помітно: коли майбутніх учасників трупи просять назвати своє ім’я та вирок з гнівом, удаються до абсолютно однакової люті, коли той самий текст потрібно зіграти з жалісними інтонаціями, демонструють ту ж саму лють.
Як наслідок, і Шекспіра, і самих себе поза сценою вони грають так само монотонно, з суттєвою часткою пафосу і крику, а така схильність рвати пристрасть на шмаття — щонайперша ознака поганого театру. Замість трагічних котурн режисери (і Каваллі, і Тавіані) пропонують акторський награш і надрив, замість глибини першоджерела — набір постановочних штампів.
Логіка неволі прирікає на провал будь-яку імітацію. В’язниця — це царство документа, і тому, наприклад, здається, що жорстка неігрова драма про те, як постановка «Цезаря» змінила життя ув’язнених, із пильним придивлянням до обраних характерів, була б набагато цікавішою. Тавіані поставили перед собою інше завдання. І, схоже, не впоралися з ним.
Проте старомодна режисура у поєднанні з соціальним колоритом зачарувала журі останнього Берлінського фестивалю — підсумком стало присудження «Цезарю...» «Золотого ведмедя», а також призу екуменічного журі. При цьому не полишає відчуття, що головною причиною обох рішень було бажання відзначити заслуги чи не останніх живих представників великого покоління неореалістів.
