Цей творчій проект присвячено українській поетесі та драматургу Лідії Чупіс, яка загинула десять років тому. Поставила виставу режисер Олена Шапаренко. Глядач мав змогу побачити перший сценічний твір «Життя на трьох» у контексті «Триптиху» за п’єсою авторки.
У центрі вистави постає життя жінки — «Я» (у ролі актриса Театру російської драми Світлана Автухова), котра перебуває на краю безодні: фізичної, моральної, духовної. Чинники, що штовхають героїню до прірви, — алкоголь та наркотики; причина — невгамовна самотність, яка є неприродною для людини, адже в неї, здається, було все — любов, бурхливе життя, кар’єра... Жінка перебуває на межі сну та реальності, здорового глузду та алкогольного сп’яніння, а далі — як у замкненому колі — похмілля, і щоденна історія невідворотно повторюється.
Своєрідним прологом сценічного твору є пробудження героїні від сну: прокидаючись від сонячного світла, вона немов обіймає когось, й елементи театру тіней свідчать про те, що цей хтось все ж таки був у її житті. Проте далі — у доволі депресивній, гнітючій атмосфері — триває продовження її духовного існування.
Слухаючи текст «Життя на трьох», складається враження, що п’єса Лідії Чупіс призначена для моновистави, адже, фактично, є монологом однієї героїні. Проте у цьому п’янкому та «нервовому» просторі (сценографічні апартаменти нагадують палату у божевільні — білі стіни, білий паперовий телефон, пляшка і т.д.) з’являється «Вона» (у цій ролі Христина Воробйова) — марення героїні, такий собі «глюк» (до речі, жанр сценічного твору визначено як «мелодраматичний трагіглюк на дві картини у супроводі телефону»). І «Вона» настільки тісно взаємодіє з героїнею — рятує і жаліє, допомагає, любить, а подекуди виховує і знущається, — що дві площини: містика та реальність стають єдиним цілим. Атрибутами деякої містифікації слугують уявні дзеркала на сцені, а також лялька — алегорична мініатюрна копія героїні, яка нерухомо перебуває на такому ж самому кріслі-качалці.
«Вона» намагається порятувати героїню від алкогольної та наркотичної залежності, вважаючи основним засобом порятунку Любов: перефразовуючи відомий афоризм про існування Бога, можна припустити, що якби любові не було, то люди б її вигадали — і така вигадка має місце у виставі. Саме за неї вони чіпляються, як за останню можливість жити. Героїня ж, страждаючи від сорому за власну поведінку, як той П’яниця з «Маленького принца» Екзюпері, п’є від сорому і невдоволення собою.
Вистава насичена термінами з психіатрії, вживання яких героїнею сприймаються як самоіронія, а також фрейдистськими символами (наприклад, еротичні мотиви в зовнішньому вигляді місяця), без яких, звичайно, у «популярній» психіатрії не обійтися.
Третім учасником «Життя» є телефон: саме телефонного дзвоника від коханого героїні так чекають щодня «Я» і «Вона». Героїня, немов би спілкується з коханим: то сварить його і сперечається, то розмовляє лагідно та пестливо. Проте це спілкування виявляється лише грою — грою у життя та кохання, а ще — необхідним монологом для людини з пораненою душею. І важко утриматись від асоціації цієї гри з «Людським голосом» Жана Кокто та його визначенням монологу, як «можливості для людини вилити душу».
У фінальній сцені любов хоча б на певний час рятує жінку: вона заспокоюється і засинає (актриса виявляє неабияку духовну пластичність — від монологів на межі психічного зриву до спокою й умиротворення), а «Вона» розмовляє по телефону з уявним коханим, підхоплюючи задані правила гри. Згодом на стіні з’являються дитячі малюнки, які символізують душевний затишок і родинне щастя... Що відбуватиметься після того, як героїня прокинеться? Врешті, це не має особливого значення, адже на кожному новому етапі життя — своя містифікація і, можливо, свої «глюки»…
