Київського мистецтвознавця можна назвати щасливою людиною: Катерина не лише робить улюблену справу, а й публічно ділиться своїм досвідом. Працюючи в Київському музеї російського мистецтва, в галереї сучасного мистецтва «Боттега», а також будучи автором і ведучою телепрограми «Галерея Сіті», Рай заявила про себе як експерт з вітчизняного й західного арт-бізнесу. Наша бесіда — про розвиток українського мистецтва, стан вітчизняного галерейного бізнесу, а також про тенденції й перспективи його розвитку.
АРТ-БІЗНЕС І ПОЛІТИКА
— У радянські часи був популярним слоган «Мистецтво належить народові!», а кому, на ваш погляд, сьогодні належить мистецтво?
— Покупцеві. Що більше, воно завжди належало покупцеві. Хіба не держава, яка була головним замовником за радянських часів, диктувала мистецтву правила гри? Народ споглядає, а замовник купує. Принципи й розстановка сил у наш час аніскільки не змінилися: мистецтво належить тому, хто ним володіє.
— Наскільки сучасне мистецтво (живопис, скульптура) в Україні вбирає європейські тенденції?
— Українське мистецтво інколи навіть дуже швидко вбирає європейські тенденції, що часом схоже на наслідування, а це не завжди добре. Проте наше, українське, мистецтво завжди мало відбиток національного. Варто пригадати хоча б творчість таких майстрів, як Анатолій Криволап, Олег Тістол чи Віктор Сидоренко. Цим художникам не чужа західна традиція, проте вони вміють адаптувати отриманий на Заході досвід, і їхнє мистецтво, безумовно, упізнаване як «українське». Інакше колекціонери (як іноземні, так і вітчизняні) не інвестували б в їхню творчість.
— Мистецтво — гроші — політика... Яка тут специфіка відносин?
— У всьому світі мистецтво, а вірніше арт-бізнес, завжди тісно пов’язане з політикою! Україна лише починає це розуміти. У нашій країні після розвалу СРСР мистецтво було кинуте напризволяще. Воно розвивалося само по собі, «як бур’ян», ніким не доглянуте й не помічене. Але воно існувало й росло... Західні цінителі мистецтва, які тривалий час колекціонували наш «соцреалізм», нарешті звернули увагу на українське сучасне мистецтво. Цей інтерес підхопили деякі арт-дилери й галеристи. Насправді український арт-бізнес лише починає розвиватися сьогодні, і динаміка цього розвитку тішить. Наприклад, роботу Анатолія Криволапа «Степ» було продано на лондонському аукціоні «Філліпс» за 98 500 тисяч доларів (!), що дозволяє назвати його сьогодні найдорожчим українським художником. Приємно, що цей успіх — не просто талан, а злагоджена систематична робота художника, арт-дилера, ЗМІ й інших учасників процесу. Такі події є свідченням того, що арт-ринок України зрушив з мертвої точки. Можливо, незабаром навіть державі стане небайдужа доля вітчизняного мистецтва.
ЦІНА Й ІМ’Я-БРЕНД
— Чи існують універсальні критерії оцінки якості, значущості й вартості твору мистецтва? Чи є у вас своя оцінна шкала?
— Якщо говорити про класичні твори, антикварні речі, то є своя оцінка й цінова політика, яка прописана часом. У сучасному мистецтві все складніше: художник ще живий, тенденції, мода й смаки міняються щодня, відповідно, немає чітко встановлених критеріїв оцінки. У кожного вона своя. В основному оцінка сучасних творів, наприклад, картин, відбувається таким чином: ціна/розмір. Наприклад, приходить колекціонер до майстерні художника, щоб купити картину. Природно, маленькі за габаритами речі коштуватимуть дешевше, а великі — дорожче. Безперечним фактом у формуванні ціни на твір сучасного художника є його ім’я-бренд. Імідж художника формується по-різному: починаючи з виставок у міжнародних музеях, закінчуючи продажами на світових аукціонах. Наприклад, участь на аукціоні «Сотбіс» або «Крістіс» додає до вартості картин художника близько 15—20%. Оцінка сучасного мистецтва вельми відносна! Не втомлюся повторювати формулу, яку вважаю найбільш правильною: «Мистецтво вартує рівно стільки, скільки за нього ладен заплатити покупець».
— На ваш погляд, в якому стані сьогодні перебуває «галерейний» ринок в Україні?
— У галерейному бізнесі України, на мій погляд, бракує чіткої системи, відвертості, прозорості і, головне, обміну досвідом між собою й із західними колегами. Так само в новонароджених арт-центрах і галереях мистецтво, на жаль, не завжди на першому місці. Але той факт, що вони з’являються, — величезний плюс для українського арт-ринку!
— Яким чином сучасне мистецтво балансує між площинами «масове» й «елітарне» і до чого більше тяжіє?
— У всі часи мистецтво поділялося на те, яке було зрозуміле й близьке загалу, і на те, яке було орієнтоване на вузьке коло цінителів. Зараз на українському арт-ринку є обидві категорії. Але саме той невеликий пласт мистецтва «елітарного» є і суб’єктом оперування в сучасному арт-бізнесі, і предметом цікавості колекціонерів. Наприклад, у телепередачі «Галерея Сіті» ми показуємо передусім реалії сучасного арт-ринку України в контексті світового процесу. Наприклад, у програмі є кілька постійних рубрик — «Обличчя мистецтва» й «Арт-подія», в яких ми розповідаємо про виставки, події й окремі персоналії в царинах українського й західного мистецтва; «Art History», в якій зачіпаємо історичні факти, пов’язані з темою тієї чи іншої програми. Задіяні в нашій програмі й експерти, досвідчені професіонали-фахівці з мистецтва, чиї імена відомі як у нас, так і за кордоном, тому всі теми програм розкриваються яскраво, доступно й цікаво!
— Розкажіть про тенденції розвитку українського мистецтва.
— На мій погляд, «українська хвиля» в світовому мистецтві можлива — у нас для цього є всі передумови: і художники, і потужна школа, і, головне, прагнення. Хоча, на жаль, часто ці ідеї стимулюються комерційним інтересом, але причиною є насамперед байдужість держави до культурного розвитку країни. Ця байдужість виявляється не лише у бракові фінансування мистецтва, а й у неувазі до вітчизняному арт-ринку. Наша країна не підтримує ані молодих художників, ані навіть тих митців, що вже відбулися, здатних стати «обличчям України» на міжнародній арені. А ось на Заході цінують і пишаються своїми майстрами, відстежують кожний їхній творчий крок, систематично інвестують в їхню творчість, колекціонують, організовують виставки, представляють у світі! Звичайно, на розкручування хоча б одного-двох художників потрібні чималі кошти, проте справа варта заходу.
