Я довго вибираю троянди. Вдивляюся в кожен бутон. Хочу торкнутися до них губами. Та розумію, що це неможливо. Продавець (він, вона) робить усе можливе. Кожна трояндочка підлітає до моїх очей... І опускається, похнюпивши свої.
Ні, ні! Це все не те.
Ні, ні! Ось начебто нічого. Однак чогось у ній бракує. А може, ось ця. Та якось неприродно повернена її голівка. Може, спробувати вибрати за кольором, якимось особливим відтінком. Тут навіть не у свіжості справа. А в чому?
Сумніваюся. Перебираю. Ходжу від продавця до продавця. Вони мене не помічають. Перестають помічати. Це не покупець. Навряд чи він вибере собі до душі. Тут троянди по кишені.
Нагромадження троянд. Яких хочеш. У повну силу, в соку, в розквіті (хоч часто в неприступному вчорашньому бутоні). Негнучкі. Тіло-арматура. Немов виточені на токарному станку. Наповнені мертвим життям, мінеральними добривами, оброблені отрутами і консервантами. Троянди-солдати. Армія троянд.
Ось-ось я стану бранцем. Здамся на милість безвиході.
Одна-єдина троянда.
Багато троянд не буває.
Та мене у полон не бере.
Сутула від переживання постать моя віддаляється геть.
Я люблю життя за те, що воно непередбачуване. За те, що час від часу воно підносить сюрпризи. Нагріває мою кров. Доводить до кипіння.
За рядом торговим, там, де не пахне квітами, — в руках жінки милої, непомітної, скромної — ТРОЯНДА.
ТРОЯНДА САДОВА.
Бузковий ніжний колір з глибиною небесною. Так, мовби небо було квіткою. Вітер хитає її, стан її дівочий. Вона природна. Пружинить. Грає з повітрям. Проситься до рук.
А бутон!
Бутон неймовірно перспективний.
Я знайшов свою троянду.
Троянду до серця.
