В Одесі відбулася прем’єра нової картини знаменитого російського кінорежисера Станіслава Говорухіна «Благословіть жінку». Головну роль у ній зіграла молода дебютантка Світлана Ходчеткова — нова зірка російського кіно, на думку критиків. Фільм було знято за романом І. Грекової на гроші російського міністерства культури та уряду Москви. Однак у Москві його прем’єра пройде тільки в День кіно, 27 серпня. А широкий глядач зможе побачити телевізійну чотирисерійну версію картини восени. В головних ролях фільму знімалися Олександр Балуєв, Ірина Чурикова та Ірина Купченко.
За словами режисера, картина ще допрацьовується, і її достроковий показ — це подарунок місту і водночас експеримент. «Мені важливо було знати заздалегідь, як приймуть цю картину глядачі-одесити, чиєю думкою я дуже дорожу», — пояснив Говорухін. Режисер має давні зв’язки з містом біля моря. Тут, на кіностудії імені Довженка, було створено його найкращі картини: «Місце зустрічі змінити не можна» і «Вертикаль». Тут же було знято й основні епізоди нового фільму, який сам режисер охарактеризував як «гімн жінці». Перед прем’єрою Станіслав Говорухін погодився відповісти на кілька запитань кореспондента «Дня».
— Станіславе Сергійовичу, кожен фільм майстра — це свого роду діалог із глядачем. Кому на цей раз ви розповідали свою історію?
— Цей фільм більшою мірою для людей старшого покоління. Його події відбуваються з 30-х по 60-ті роки, найважчі роки в історії нашої країни. Багато знайомих, прочитавши сценарій, переконували мене: «Це ж історія моєї мами». А я відповідав: «У всіх жінок у той час була одна історія, але різні чоловіки». Загалом же цей фільм задумувався як гімн Жінці, якій ми зобов’язані всім у житті, і в тому числі перемогою в страшній війні.
— А хто з жінок у вашому житті зіграв головну роль?
— Моя мама. Вона померла 50 років тому від непосильної роботи. Одна, без чоловіка, з двома дітьми і хворим батьком, вона все життя працювала кравчинею. Її чоловік, мій батько, був донським козаком. Його знищили. І вона одна зуміла підняти нас із сестрою, дати обом вищу освіту. Ось для таких і про таких, як вона, я й робив свій фільм.
— Років п’ятнадцять тому ви зняли фільм із символічною назвою «Так жити не можна». Як ви гадаєте, в сучасній Росії жити можна?
— А що змінилося за ці роки? Я говорив тоді, що якщо країна багата, а народ живе бідно, то біля влади стоять злочинці. Сьогодні все залишилося, як колись. Колишні комуністи змінили забарвлення і під шумок приватизації розтягли всі заводи, землі, області… Знаменитий фантаст Оруел колись говорив, що людині, яка володіє минулим, належить майбутнє. Сучасним політикам також непогано б вивчити історію своєї країни. У ній все повторюється.
— Ви, випадково, не хочете стати послідовником Солженіцина та запропонувати свій рецепт облаштування Росії?
— Ні, у мене інше завдання. Солженіцин написав геніальну книгу «Як нам облаштувати Росію», але публіка зустріла її сміхом. Цієї найрозумнішої людини не зрозуміли. Мабуть, наша країна ще не готова до таких ідей.
— А яке ваше завдання як художника?
— Моє завдання — відвоювати нашу територію в американців, які заполонили кінематограф своїм ширвжитком. Фільм «Благословіть жінку» — це мій експеримент, мета якого — з’ясувати, чи може духовна картина без усіляких спецефектів завоювати наших глядачів. Навіть якщо мій експеримент не вдасться, я шукатиму розуміння у свого глядача.
— Ви маєте стосунок до подій, які сьогодні відбуваються в російському кінематографі?
— Безпосередній. Ще кілька років тому на «Мосфільмі» порожніми коридорами бігали пацюки. Жінки боялися затримуватися допізна. Сьогодні ж «Мосфільм» нагадує кінофабрику радянських років. Тут усе кипить, усі знімають. Мій внесок також в це є. Ми домоглися того, що фінансування кінематографа було закладено до бюджету. Сьогодні в Росії гроші на кіно витрачає держава, уряд Москви, телевізійні канали та багато інших. Це стало вигідним.
— Ви вважаєте, що гарний фільм завжди буде касовим?
— У світі показник якості фільму — його збори і популярність у глядача. Якщо фільм не зібрав 200 мільйонів за два тижні, значить, він не вдався. Тут усе залежить від його творців. Адже режисер, як розповідач, є поганий і гарний. Одну й ту ж історію один розкаже талановито, так, що це запам’ятається, інший — нудно. Але справжнє мистецтво завжди знайде шлях до серця глядача. Кіно має бути повнокровним, на нього повинні йти глядачі. А фільми, які сидять на дотаціях… У нас в останні роки багато артистів і кінематографістів працюють не на публіку, а на фестивалі. Ну ось, пройшов «Кінотавр». На ньому переміг фільм, де на глядача протягом трьох годин ллється безперестанний мат. Та у кінотеатрі нормальний глядач і п’ять хвилин такого видовища не перенесе. Просто у багатьох кінематографістів як у 80-ті «поїхав дах», так досі й не повернувся.
— А як ви ставитеся до особистості режисера Микити Михалкова?
— Як художник, актор, режисер він, без сумніву, дуже талановитий. Але як суспільний і політичний діяч, мені не подобається. Все, чого він торкнувся, загинуло. Були у нас будинки творчості, де час від часу збиралися люди кіно. Були, поки за них не взявся Михалков. Те ж і з премією «Ніка», і з кіноцентром, який допомагав нашим колегам і в Росії, і в інших країнах і який сьогодні майже помер.
— Який герой, на ваш погляд, потрібен сучасній публіці?
— Я , швидше, можу відповісти, який їй не потрібен.
— І який?
— Герої фільму «Бригада». Ця картина, без сумніву, талановита, тому і небезпечна. Особливо в нашому кримінальному світі.
— І, класичне запитання, які ваші творчі плани?
— Колись у шістдесятих ми з друзями запоєм читали роман Дудінцева «Не хлебом единым». Це була перша ластівка літератури періоду відлиги. Вже після неї з’явився Солженіцин і «Лікар Живаго». Звичайно, Дудінцев — це література слабка, але щось є в його книзі, що, як на мене, здається, буде цікаве і потрібне моєму глядачу. Для мене дуже важливо, щоб картина не віднімала у нього останні сили та віру в майбутнє, а, навпаки, давала їх, допомагаючи вижити в нашому світі.
