Епічна мелодрама австралійського режисера Джона Дуїгана «Голова в хмарах», що потрапила до найпрестижнішої програми («Фестиваль фестивалів») «Молодості», змусила розплакатися одних глядачів, і спровокувала на скептичні оцінки інших. Для того щоб уникнути колючих реплік на адресу свого фільму, що закралися навіть у назви присвячених йому статей (наприклад, «Хмари в голові»), Дуїгану довелося б відмовитися від самої витівки зняти мелодраму на теми найтрагічнiшого періоду нової європейської історії — 30-х — 40-х років минулого століття. Мелодрама гарна, поки її творці не переступають больовий поріг людської пам’яті, поки температура зображених у ній людських пристрастей не переходить небезпечну для людського життя відмітку в сорок градусів. Вторгаючись же на територію війни чи інших трагічних подій, режисер завжди ризикує бути звинуваченим у недостатній серйозності та шанобливості щодо жертв. Джона Дуїгана, у фільмі якого громадянська війна в Іспанії та фашистська окупація Франції пройшли романтичним фоном, докорили навіть у його австралійському походженні. Що, мовляв, австралійцю до Європи з її кровопролитними війнами та революціями? Якби режисера й дійсно цікавили долі світу, що знаходиться в кратері вулкана, який не затихає, — аргументують свою позицію рецензенти — то нехай би зняв картину про боснійську, чеченську чи іракську війни.
Але Дуїган віддав перевагу аромату іншого часу. Він оселив двох, не чужих лесбійській пристрасті молодих жінок і закоханого в одну з них чоловіка, в паризькій квартирі, щоб, спокушаючи нас сценами кохання, відповісти на риторичне запитання, поставлене тим же Бертолуччі в «Мрійниках»: чи можна бути незалежним від світу, в якому живеш? Відповідь була заздалегідь зрозуміла: не можна (що, до речі, ще раз доводить і нинішня українська революція). У паузах між сеансами ерототерапії, коли задоволене лібідо відступає, англієць та іспанка згадують про громадянський обов’язок і хочуть їхати на громадянську війну до Іспанії. Однак героїня поки що маловідомої актриси Шарліз Терон, яка поєднує сексуальні розваги із захопленням художньою фотографією й еротичними перформенсами, американо-французька аристократка не розділяє стурбованість війною, яку проявляють її друзі та коханці. Проте англійський ботанік і біженка іспанка таки виїжджають із мирного Парижа воювати з режимом Франко. Коли ж через п’ять років німці увійшли в Париж, невтомна в прагненні насолод аристократка, як виявилося в фіналі, використала своє звабне тіло у справі боротьби з фашизмом: будучи коханкою високопоставлених німецьких офіцерів, вона передавала таємну інформацію англійській розвідці. Такий ось вінегрет з еротики, війни та моральних сентенцій, який із задоволенням їдять домогосподарки і вважають не зовсім їстівним критики, котрі не згодні з тим, щоб із війни та людської трагедії робили гламурну картинку. Щоб ця целулоїдна карамелька припала до смаку глядачеві, який виріс на еротиці та порно, режисер використовує прийнятий у цих невибагливих жанрах стандарт: Дуїган оточує свого героя білявою і чорнявою бестіями. Жінки, як відомо, щоб не занудьгувати в ліжку від одноманітності, повинні бути повною протилежністю одна другій.
Річ, звичайно ж, не в близькості чи віддаленості подій, що зображаються режисером, річ у тому добросердному, в тому теплому, а не гарячому, пристрасному ставленні до світу, яке відрізняє ремісника що знає свою справу, від художника, який переживє долі світу як свою особисту драму. У чому Дуїгана не докорити, так це в невмінні зробити нам красиво. Чисто технічний, зображальний бік його фільму бездоганний: красиві, здатні ввести в спокусу навіть святого, тіла та обличчя героїв змінюються кадрами красивих пейзажів, замкових парків і старих паризьких вулиць. Та й саму історію режисер розповів із характерною жанру мелодрами інтригою. Але чого немає в фільмі Дуїгана — то це глибоких людських стосунків, немає кохання, що робить життя героїв значущим і виправданим. А значить, немає і драми справжнього вибору. Чи не тому наш глядач віддає перевагу іншому військовому фільму, який iде на одному екрані з «Головою в хмарах» — «Своїм» Месхієва, де про проблему вибору говориться без пом’якшувальних цю трагічну колізію людського життя мелодраматичних прийомів.
Ще біблійні мудреці, виконуючи заповіти Творця, закликали нас бути гарячими або холодними, але не теплими. Гламурне голівудське кіно цю заповідь наполегливо ігнорує.
Фаворитом осіннього прокату була також мелодрама Ніка Кассаветіса «Щоденник пам’яті», що відвідується парами, які не зневірилися в можливості отримання сімейного щастя. Дія фільму починається в багатому пансіоні для людей похилого вiку, немолодий герой читає чи то роман, чи то щоденник немолодій уже жінці. Сцени з цього щоденника раптом оживають: перед нами американська провінція все тих же ностальгічних тридцятих років. Молоді хлопець і дівчина, хоч і розпочали свої стосунки з конфлікту, дуже швидко перетворюються на готових віддати один за одного життя Ромео і Джульетту.
У стосунках закоханих немає занудства, навпаки, присутня гострота, свіжість і гумор. Щоб кохання не набридло, їх розлучають. Спочатку мати героїні (ще одна колізія, що видавлює сльозу у домогосподарок, якi страждають від соціальної нерівності — багата дівчинка полюбила бідного хлопця), потім війна. З’являється тут і обов’язковий у таких випадках третій зайвий — красивий, багатий і благородний, за якого героїня ледве не вийшла заміж. Але перше нерозсудливе кохання перемогло. Закохані жили довго і щасливо в красивому будинку, який своїми руками побудував герой, народили дітей, дочекалися від них внуків… Проте десятиріччя цього щасливого життя залишилися поза кадром (чим ці довгі роки заповнити?), нам показали красивий романтичний початок і зворушливий фінал — люди похилого віку, що читають щоденник (у героїні з віком настала амнезія, і чоловік намагається пробудити в неї пам’ять), як і варто було чекати, є тими самими молодими закоханими, про яких нам розповіли таку зворушливу історію.
Проте рецепт їхнього нехитрого людського щастя виписав публіці багато років тому один iз героїв «Білого сонця пустелі»: «Гарний будинок, красива дружина, що ще треба людині, щоб зустріти старість?»
