Вісім років тому генеральний директор-худкерівник Херсонського українського муздрамтеатру ім. М. Куліша Олександр Книга вирішив зробити Таврійський край, славний своєю природою, широчінню степів і величчю Дніпра, ще і батьківщиною театральною дива — Мельпомени. За ці роки слава про «Мельпомену Таврії» давно вже перетнула кордони херсонських степів і вийшла за межі України. Якщо спочатку фестивалю над складанням репертуарної афіші доводилося напружено працювати, то зараз всі хочуть приїхати до Херсона на фест. Правда, існує жанрове обмеження і тут відбувається огляд музичних прем’єр. Тому на «Мельпомені Таврії» чільне місце відведено одній iз найважливіших складових спектаклю — музиці.
Нинішнього року фестиваль презентував солідну програму. За сім днів було показано 17 спектаклів, представлено театри України, Росії, Білорусі, Молдови. Репертуар найрізноманітніший: від моноспектаклів (Запорізький театр-лабораторія «VIE», Херсонський театр ляльок, Дніпропетровський театр ім. Т. Шевченка) до масштабних полотен з десятками дійових осіб. Тому в журі, а «Мельпомена Таврії» — фестиваль конкурсний, було непросте завдання — визначити критерії оцінки таких різних спектаклів. Але музика — стала тлом будь-якої драматургічної історії. Це той емоційний камертон, який задає тон спектаклю, настроює глядацьке сприйняття на потрібну чуттєву хвилю і допомагає досягнути потрібного сценічного впливу.
Пластично-музичне рішення творів Т. Шевченка було неординарно презентоване у спектаклі «Безсоння» Криворізького театру «Академія руху». Здавалося, слова і рядки зримо втілилися у виразні пластичні образи. Такою ж пластичною мовою втілює драматургію і Київський театр пластичної драми на Печерську, що показав власне бачення притчі про Моцарта і Сальєрі у спектаклі «Прощай, Моцарт».
Вдалим виявився режисерський дебют М. Голенка, що зумів у спектаклі «Boa-constriktor» Коломийського українського муздрамтеатру примусити «звучати» прозу Івана Франка свіжо та сучасно. Образний хід молодого режисера виводить історію життя Германа Гольдкремера на ступінь притчі про життя людини взагалі. Обравши принцип «спектакль у спектаклі», з розповіді-спогадів старого Гольдкремера вимальовується пронизлива сценічна історія про час, про колорит національної приналежності, про непохитність вічних цінностей, що тримають людину на цій землі.
Про яскравий національний колорит, тільки білоруський, можна говорити щодо вистави «Вічна пісня». Класичний твір Янки Купали режисер С. Ковальчук перетворив на рок-оперу, в музичний лад якої уплетено характерні національні мелодії. Акторський хор Мінського Театру білоруської драматургії проникливо виконав усі пісні про вічний шлях людини від народження до смерті. Вийшло образно, емоційно і зворушливо.
Справжнє свято музики було присутнє в опереті І. Кальмана «Фіалка Монмартра» господарів фестивалю — Херсонського театру ім. М. Куліша. Традиційно високі вокальні дані акторів вкотре продемонстрували, що мистецтво класичної оперети до снаги цій драматичній трупі.
Спробою проекції на сучасність стало сценічне осмислення масштабності п’єси Куліша «Патетична соната» у спектаклі Тернопільського драмтеатру ім. Т. Шевченка. Події початку ХХ століття бачилися схожими на нинішні — захоплення влади більшовиками і революційний запал мас. Такі виразні витки історії... і невтішний фінал. Сидячи на рейках, що з обох боків ведуть у глухий кут, герой, немов дитина- пустун, пускав мильні бульбашки. І вони беззвучно лопалися, залишаючи відчуття сумних метафор...
Трагічно-романтичний вигляд мала історія взаємин Айседори Дункан і Сергія Єсеніна у спектаклі «Мне тесно в имени своем...» за п’єсою сучасного драматурга Т. Іващенка Київського театру «Сузір’я». Із кохання конкретних історичних особистостей виводилася загальна формула стосунків чоловіка і жінки.
Роботи двох Московських театрів були присвячені темі Другої світової війни. Спектаклі «Пел соловей, сирень цвела...» А. Селіна Нового драматичного театру і «Не покидай меня...» А. Дударева Драматичного театру на Перовській можна було б об’єднати фразою — про тих, хто пішов, не долюбивши... Погляд драматургів з відстані часу є загострено пильним: якими вони були, наші дідусі і бабусі, для яких перший бій іноді ставав і останнім? Обидві вистави були позбавлені нещирої сентиментальності, в них дзвеніла чистота пам’яті. Вони стали своєрідним художнім символом вдячності нащадків за можливість жити, творити, кохати.
Парадоксальність драматургії І. Афанасьєва, українця, який нині проживає в США, була цікаво віддзеркалена у спектаклі «GSP» Миколаївського українського театру драми і музичної комедії. Сюжет, розкладений на трьох діючих осіб, являв собою варіації горезвісного любовного трикутника. Хіба що в цілковито неймовірних психологічних комбінаціях.
Прикладом ставлення до драматургії, як до музейного раритету, став спектакль «Ніч на Івана Купала» М. Старицького Ніжинського українського драмтеатру ім. М. Коцюбинського — традиційністю манери акторської гри, атмосферою і вірністю традиціям.
Відомий естрадний співак Володимир Засухін поєднав свою вокальну майстерність iз драматичною грою і вийшов спектакль «Иноходец», створений за творами Володимира Висоцького і Марини Владі. Інтерпретація пісень Висоцького, зроблена співаком, вкотре продемонструвала їх глибину, яка дає змогу черпати в них натхнення багатьом і багатьом наступним артистам.
У спектаклі «ТРОЙКАСЕМЕРКАТУЗ» за п’єсою Н. Коляди Кишинівського театру- студії «С улицы Роз» була здійснена спроба «витягнути» назовні містицизм відомої драми Пушкіна «Пиковая дама». Неоднозначна і складна драматургія Коляди звела спірні «надбудови» над пушкінським сюжетом. У виставі спробували провести зрозумілі паралелі з проблемами наших днів і переконати в безсмерті єдиної в світі влади — влади грошей...
Улюбленим фільмом кількох поколінь була американська кінострічка Б. Вайлдера «У джазі тільки дівчата». Безпрограшний варіант перенесення на сцену захоплюючого, з каскадом комічних ситуацій, сюжету вiднайшли в Донецькому українському музичному драмтеатрі у спектаклі з такою ж назвою. Вийшов масштабний мюзикл з живим оркестром, великими вокальним і балетним гуртами. Спосіб сценічного існування відрізняється від кінематографічного, і у спектаклі глядачу доводилося миритися зі значною часткою умовності й «не вірити очам своїм», приймаючи невдачливих музикантів Джеррі (М. Кришталь) і Джо (А. Романій) за милих представниць жіночої статі. Актори діють у заданому жанрі мюзиклу, психологізм стосунків тут і не передбачається. Було поставлено завдання грандіозного шоу з яскравим сценічним оформленням, на сцені є навіть діючий ліфт iз винахідливими світловими і піротехнічними ефектами, з повноцінним музичним супроводом. Це завдання Донецьким театром і було виконано. Спектакль «У джазі тільки дівчата» став гарною фінальною точкою фестивалю.
