Минулої неділі у селі Бортятин, що у Мостиському районі на Львівщині пройшли заходи, присвячені 100-річчю з дня народження поета: панахида на його могилі батьків Ольги та Василя Антоничів, перетинання символічної стрічки, освячення та оглядини музею, погашення художнього маркованого конверта із зображенням поета, концертна програма та відкриття туристичного маршруту, який починатиметься від оселі Антоничів. Була розгорнута й книжкова експозиція зі збірок Богдана-Ігоря, котрі можна було придбати. Серед них, зокрема, видання львівського «Каменяра» «Пісні, які любив Антонич» та двомовне українсько-російське «Вибрані поезії. Избранные стихи». А ще — «Невгасима зоря Б.-І. Антонича» професора В. Василенка та перевидання книжки В. Чавса «У вирі життя: Мостищина і Судововишенщина», що побачило світ у районній друкарні з ініціативи та коштом голови Мостиської районної ради Антона Вербаускаса.
До участі у відкритті організатори запросили всіх, хто долучився до відновлення музею-садиби. Передовсім — почесного голову оргкомітету з підготовки до 100-річчя Антонича, поета Романа Лубківського, художника, автора циклу картин, присвячених Богдану-Ігорю — Євген Безніско, упорядник перевидання поетичної збірки Антонича «Три перстені» Данило Ільницький, політики, письменники, директори видавництв, а також гості з польського Перемишля. Вшанувати Антонича прийшли й численні дорослі та малі бортятинці.
На жаль, не приїхав на урочистості львівський поет Ігор Калинець, який вважає Антонича своїм вчителем. І саме він, до речі, розшукав на Янівському цвинтарі у Львові могилу Богдана-Ігоря.
— Для мене відкриття цього музею — це 20 років наближення до мрії поета і громадського працівника, — розповів «Дню» Роман ЛУБКІВСЬКИЙ. — Як поет, я, звичайно, жив Антоничем, намагався популяризувати його твори, залучати перекладачів, зокрема — чеською та білоруською мовами. А як громадський працівник, я вважав, що після тих музеїв, що маємо на Львівщині, а ми маємо музей-садибу Івана Франка у Нагуєвичах, Маркіяна Шашкевича — у Підлиссі, просвітителів батька і сина Устиновичів у селі Вовків, Осипа Маковея в Яворові, музей Антонича мусить бути! Тут, в селі Бортятин, де жили і поховані батьки Антонича, для цього давно були всі умови. Є й експонати: книжки, копії рукописів, афіші про вечори, а головне — бажання створити цей музей. Процес створення музею відбувався дуже складно, бо в ринкових умовах нічого не можна робити без тендера, без погодження. Нема й такого поняття, як толока, колективне будівництво. Також далося взнаки незрозуміле ставлення цілого ряду чиновників. Ми ледве пробили, різними шляхами, за допомогою Павличка і Драча, щоби було підписано Указ президента про 100-річчя Антонича. Відповідно, уряд уже не міг передбачити фінансування. Більше того, постанова уряду прийшла значно пізніше. Отже, на Спаса, 18 серпня, місцева влада тільки зуміла перекрити дах, зробити загальний порядок, і тільки після цього, коли нам ще допоміг Василь Куйбіда, стало зрозуміло, що робота піде. На превеликий жаль, дії щодо підготовки до 100-річчя Антонича не були скоординовані: не знайшлося у Києві структури, яка б могла вести чітку координацію на кількох рівнях — держави, закордону і місцевому. Хоча якраз на місцевому рівні гідні сили для вшанування Антонича знайшлися.
Я вважаю, що в столиці України має відбутися великий мистецький вечір і виставка, тому що Антонич — не просто якийсь там поет — язичницький чи який інший, яким його хочуть бачити. Це геній рівня Тичини, Рильського, Маланюка і Бажана. І ще. Антонич депортований із Лемківщини. Депортація лемків — це нищення цілого пласту культури. Антонич виріс із цього пласту і став загальноукраїнським. Він прагнув бути європейським письменником.
Наразі музей — це чотири кімнати, що демонструють виставку. Довкола нього — більш-менш впорядковане подвір’я, з криницею, копичкою під дашком та огорожею. «Роботи триватимуть і наступного року, — обіцяє голова Львівської облради Мирослав Сеник. — Проект ландшафтних робіт вже зроблений, залишилося його профінансувати». А міністр культури та туризму України Василь Вовкун висловив сподівання, що після відкриття Музею-садиби Антонича село Бортятин стане відоме цілому світові, бо Богдан-Ігор спромігся за неповних 28 років зробити те, що не вдається іноді зробити людині за ціле життя.
У Бортятині зроблено велику справу та попереду не менш важка і копітка праця — і в самому музеї, і біля нього. В першу чергу треба заасфальтувати дорогу до родинного маєтку Антоничів, бо на тій, що є (сільській і розбитій), вже зараз застрягають автівки, що й сталося під час урочистого відкриття. Попереду — й велика просвітницька робота. Бо всі високі гості свята залюбки цитували Антонича, але не односельці. Жоден — ні старий, ні малий — так і не спромігся на прохання журналіста «Дня» згадати бодай рядка...
