Ця книжка — вже третя, яку написала актриса. То ж літературні досліди Людмили Марківни випадковістю вже не назвеш.
ЯК Я ПОЧАЛА ПИСАТИ
— Це дуже дивна історія. Я виросла з батьком — людиною з народу, «червоної» крові. Мама була «блакитної» крові, що завжди ретельно приховували. Перемогла червона кров. Я завжди любила про щось розповідати. І мені якось порадили: «Знаєш, що? Ти повинна написати книжку про дівчинку та війну, як ввійшли німці до Харкова, як ти мріяла бути актрисою, про свого батька, про його повернення з фронту». А я говорила: «Я не можу писати. Як це? Я не вмію цього робити!». Потім мені батько сказав: «Ти пиши, а редактор усе виправить». Як це? Як я можу ввести чужого в мій світ, людину, яка правитиме. Ні, це неможливо! А потім потроху почала писати, переходила в той настрій, в ту атмосферу, в ті запахи, спогади. Ось так і вийшла моя перша книжка. Щойно вона побачила світ, одразу почалися розмови: «Хто це написав?». Я помчала до редакції. Як же так? Як мені довести, що це я? А мені радять: «Скажіть, ви маєте друга-письменника, який вам допоміг написати книжку? Однаково все з’ясується». А пізніше, після першої книжки, почали надходити тисячі листів із такими історіями, такими сценаріями життя, як людям вдавалося вибратися з життєвої ями, що їм допомогло.
А ось третя книжка — це відповідь на всі зміни, які прийшли з перебудовою в мою професію, моє життя, в життя інших людей. А чому так називається? Був у мене такий випадок. Якось кілька років тому в мене відбулася презентація компакт-дисків. Я відповідала на різні запитання упереміж із виконанням пісень. Було багато приємних слів. Стою, вся в «приємному», і відчуваю, що ось-ось почну «умлівати». І тут підходить до мене добряче напідпитку музичний редактор одного з центральних каналів ТБ із чаркою в руці і, похитуючи головою, каже: «Я даввно ввам ххотів сазати... Аддже ввас нііхто не любть... (Довга пауза. У мене швидко сформувалася жовта кулька жовчі: Люся, стоп!) Кромь на-ро-ду». Спокійно. «Оминуло, не помітили». А тепер, Люсю, швидко посміхнися та потисни йому руку, як найщирішому другові. Так я й зробила. Молодець, Люсю! Іноді важливо щось не сказати та не зробити.
ПРО ХАРКІВ
— Коли я приїхала до Москви, мені здавалося, що я повинна уважно до всього придивлятися. Я гуляла Москвою і думала: «Ах, ты ж, столица! И они еще все так разгаваривают, понимаешь! Добрый вечер, — а я им: — Что вы говорите?» Я для них якась дивна тварина, яка розмовляє зовсім інакше, швидко. Мені кажуть: «Тихіше, тихіше». І ось поки я вивчила цю осоружну мову, минуло багато часу. Я не любила Москву. Я думала тільки про Харків. Пригадую, йшла я Арбатом, і мене душили сльози образи, що мене так мучили з цим україно-харківським діалектом. Я легко зараз про це кажу і пишу, але тоді... Адже з Харкова я отримувала найжахливіші листи, в яких мене називали вискочкою. Я так гірко плакала... Приїжджала до Харкова до моїх батьків тихо, щоб мене ніхто не бачив. А потім минув час, змінилося покоління, яке не дуже мене любило, і поступилося місцем іншим, молодшим. І Харків начебто визнав, що є такий момент, як моє існування.
ПРО БАТЬКА
— Якби мій батько не вірив у мене, нічого б я не досягла. Але він мені щоразу говорив: «Давай, давай, дуй!» Адже я виросла на вулиці. Війна, після війни… Чогось мама і батько добиваються, намагаються заробити. Я десь швендяюся, вся хвора, худа, з постійним проносом. Це правда! Мене постійно запитують: «Чому ви маєте такий гарний вигляд?». Та просто я постійно хочу їсти! Тому, коли я потрапила до Москви з усім своїм кривлянням і стрибками, мені нестримно захотілося жити і бути кимсь. Я не знала ким і чим, але бути. Коли я вступала до інституту, конкурс близько 400 чоловік на місце. З усього Союзу до групи набрали сімох дівчат і вісьмох юнаків, із яких у кіно знімалися тільки двоє — Зіна Кирієнко та я. Коли йдеш на таку справу, треба гарненько подумати. Нібито все так красиво, а такі долі бувають дуже жорстокі.
ПРО РОЛІ
— При слові «Мотор» я починаю функціонувати як справна машина, ніщо не болить, ніщо не заважає, прохідність не порушена, все гаразд. У чому складність моєї професії? Треба так серйозно ввійти у роль і серйозно грати неможливу ситуацію, щоб всі повірили. А те, що я зараз читаю в сценаріях… Немає нічого цікавого. Немає людей, немає ролей. Зараз ми ставимо вельми цікаву виставу, що має назву «Випадкове щастя міліціонера Пєшкіна». Головну роль блискуче грає Сергій Шакуров, а я його дружина, яка працює на молокозаводі.
...Жодних мрій у мене вже немає. Всі вони закінчилися ще в 15 років. Я закрила кришку всіх мрій...
ДОВІДКА «Дня»
ГУРЧЕНКО Людмила Марківна народилася в Харкові 12 листопада 1935 року. У 1958 році закінчила ВДІК (майстерня С. Герасимова та Т. Макарової). Перша роль Олени Крилової в музичній комедії «Карнавальна ніч» (1956 р.) принесла актрисі широку популярність. Проте аж до виходу в 1974 році виробничої мелодрами «Старі стіни» (Державна премія РРФСР, 1976 р.), у якій актриса зіграла роль вольової та рішучої, але позбавленої особистого щастя жінки-директора ткацької фабрики, Гурченко з її понад 30 ролями на той момент залишалася нібито осторонь великого кінематографа. У подальше десятиріччя вона стала однією з провідних актрис, виступаючи в насправді зіркових, бенефісних ролях. На закінчення цього успішного для себе десятиріччя в кіно, актриса дебютувала з книжкою спогадів «Мое взрослое детство». Потім була книжка «Аплодисменты».
