На екрани вийшла нова комедія. Ви не подумайте, що це просто так комедія, яка-небудь комедія. Ні, то комедія зі Стівом Мартіном, ось! Та ще й називається «Рожева пантера». Для надто обізнаної публіки цього було б уже досить, на цьому вже можна було б і рецензію закінчити. Але ми живемо в часи масової, всеохоплюючої культури, і тому, звичайно, для наших дорогих читачів і глядачів більш розлогі пояснення просто необхідні.
Отже, «Рожева пантера». Iсторія її звивиста й тривала, займає не одне десятиріччя, тягнеться не через одну долю. Перший фільм із такою назвою вийшов аж 1963 року. З тих пір потік ставав усе потужнішим, поповнюючись щороку: продовження, римейки, сіквели, приквели, мультфільми, телесеріали. I всюди, завжди — чудова музика Маріо Манчіні й анімаційна заставка з гнучкою, невловимою рожевою кішкою.
Власне, Рожева пантера — це величезний дiамант, котрий завжди хтось краде. А шукати його щоразу доручають... так, тому самому. Герою всіх «пантер», інспектору Клузо. Найдурнішому з найдурніших. Найтупішому з найтупіших.
Власне, Клузо — це таке абсолютно карикатурне втілення французького поліцейського. Він настільки незграбний і недоладний, що потрапляє в кумедні ситуації на рівному місці, створює великі проблеми з маленьких, і, водночас, перемагає там, де здаються найкмітливіші.
Власне, грати Клузо самою природою було призначено Стіву Мартіну, котрий, поза всякими сумнівами, створений для таких ролей. Тобто у сучасному Голівуді тільки він береться клеїти дурня протягом усіх 90 чи навіть 100 хвилин екранного часу. Звичайно, те ж саме робить він і в «Рожевій пантері», причому мало того, що грає, а ще й, разом із Леном Блюмом, виступає співавтором сценарію.
Своє специфічне почуття гумору режисер Шоун Леві разом із Мартіном демонструють невпинно, невтомно, не даючи глядачу розслабитись ані на мить. Леві має в тому чималий досвід — бо значну частину своєї кар’єри пропрацював на телебаченні. Більшість персонажів — такі ж карикатурні французи, як Клюзо-Мартін, котрі не вимовляють нормально «р». Це, мабуть, здається авторам фільму неймовірно смішним, оскільки так і звучить від першої до останньої хвилини. Звичайно, знаходиться місце й іншим комічним ефектам у цьому милому голівудському стилі — гучному випусканню газів, ляпасам, падінням із гуркотом, різного роду випадковим каліцтвам, зіткненням. Помірну участь у цьому видовищі беруть також не найгірші актори — Жан Рено (жандарм Жильберт Понтон, напарник Клюзо), Емілі Мортімер (Ніколь). Але Стів Мартін перевершує всіх.
I тривають усі ці герці по обидва боки океану (бо Клюзо в його складних пошуках заносить аж до Нью-Йорка), аж раптом... Стається те, що виправити неможливо: Клюзо розумнiшає. I це — фатальна помилка режисера.
Бо, наскільки можна зрозуміти, саме завдяки своїй недоладності й феноменальній дурості Клюзо розплутує найскладніші справи. I тут нам пропонують повірити, що похилого вiку телепень перетворився на Шерлока Холмса. Який усе бачить, знає й розуміє. А весь попередній ідіотизм був такою собі маскою. Якщо так, то надто добре вона була одягнена. I глядачі можуть відчути себе ошуканими...
Утім, із цим фільмом усе й так зрозуміло. Питання, швидше, в іншому: чому таке кіно користується сталим попитом, збирає щоразу чимало публіки? Можливо, несмак і солдафонське зубоскальство ще багато хто вважає смішними. А може, людям подобається, коли хтось інший замість них шиється в дурні. А декому, ймовірно, хочеться на годину-другу дати перепочити мізкам. Хто знає? У лабіринтах розуму існує досить багато дивних створінь...
