У Полтавському музично- драматичному театрі імені Гоголя
відбулася прем'єра «Синього птаха» за М.Метерлінком — «різдвяної феєрії
для дітей і дорослих», як написано в програмці.
Від прохідного, часто обов'язково-обтяжливого для театрів
дитячого спектаклю, цю постановку вигідно відрізняє ряд істотних особливостей.
Передусім, вона — чи не перше втілення знаменитої метерлінської
притчі на українській професійній сцені. Навіть дивно, чому досі ніхто
не насмілювався доторкнутися до легкої й прозорої матерії цієї філософської
казки з добрим кінцем і цілою галереєю найрізноманітніших персонажів —
фей, привидів, душ навколишніх предметів, дерев, тварин... Очевидно, п'єса
чекала молодих і азартних першопрохідців.
Вони, зрештою, знайшлися — в особі режисера та сценографа
дипломника КДІТМ ім. Карпенка-Карого Руслана Проценка («Синій птах» — його
дебют на великій сцені), художниці з костюмів Марії Орлової, також дебютантки,
і балетмейстера Світлани Мельник. Складена ними сценічна версія надзвичайно
лаконічна у виражальних засобах: її головні козирі — динамічність пластичного
малюнка (свого роду жива графіка в порожньому просторі сцени), яскравість
і зображальність у костюмах, «космічна» піднесеність у музичному оформленні.
І, головне, — точність думки.
Ще один важливий штрих: тут разом із дорослими акторами
грають діти, що додає спектаклю особливу м'якість, ще більш наближає дію
на сцені до таких же дітей, що сидять у залі для глядачів.
«Полтавський театр відрізняється тим, що останнім часом
намагається відійти від загального шаблону, — говорить Руслан Проценко.
— Тут, наприклад, у досить нестандартній інтерпретації йде «Ой, не ходи,
Грицю!» харківського режисера Л.Садовського, в його ж постановці готується
«Версальський експромт» за «Жоржем Данденом» Мольєра... Але все одно є
проблеми — типові для театру на периферії, де актори знудьгувалися за серйозною
роботою, за нормальним репертуаром, за грою. Це взагалі ключове поняття.
З театру часто йде головне — ігровий початок, а тут треба було не жити,
а саме грати на сцені. І те, що актори намагаються зрозуміти цю гру, увійти
в неї, а глядачі також включаються, приймаючи її правила, — напевно, головне,
що дійсно вийшло. Зрештою важкий і довгий шлях у пошуках Синього птаха,
в пошуках гармонії зі світом і з самим собою — це і є все людське життя».
Що ж, авторам спектаклю і його глядачам зроблено перший
і дуже важливий крок на цьому шляху.
