У виставі «Ледве мерехтить примарна сцена. (Ювілей. Ювілей? Ювілей!)» був залучений практично весь творчий склад «лесинківців».
Потрапити в його полон можна лише добровільно. Вибратися важко. Хоча можливо. Але тільки щоб потрапити знову. Мішель де Монтень зізнався: не лише він писав книжки, а й книжки писали його. Не лише ми робимо театр, а й театр робить нас. У кожному театрі результат свій, особливий, унікальний.
Парад ювілеїв у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки: як перший стаціонарний Театр російської драми в Україну він починає свій 120-й сезон, як державний — 85-й, а 70 років тому театрові було надано ім’я Лесі Українки — чудовий привід, щоб думкою пригорнутися до нього і щиро порадіти.
До речі, за нормативами нагородних відділів КПРС ювілеями називаються дати, кратні 25. У Російській драмі ювілеять набагато частіше. І чудово! Життя треба святкувати! «Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а Божий дар», — вважає Леся Українка.
На сходах життєвих обставин ювіляра особливе місце посідають не названі дати, а цілий період, коли його престиж дорівнював Московському Художньому театру ім. А. П. Чехова.
Театр робили К. Хохлов, В. Неллі, М. Романов, Ю. Лавров, Є. Опалова, В. Добровольський, В. Халатов. Башта творчості його була настільки помітною та високою, що її сигнальні вогні обпалювали крила багатьом із тих, хто просто намагався або реально міг стати конгеніальним спадкоємцем кумирів — засновників. Ефект завищених очікувань багато років зводив на манівці артистів, режисерів, високопоставлених контролерів та поганял мистецтва. Один із чергових головних режисерів, увійшовши ненадовго в свій кабінет, пророчо сказав: «Ось і я на знімальному майданчику».
Останні 17 років — а якщо говорити про попередні роки, то виходить 24, — театром керує Михайло Рєзникович. Домінанта його лідерської доктрини чудово сформульована Лесиними словами:
«Люди й покоління — це тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може». Режисер пропонує кайдани служіння театру, а зробити їх золотими — право кожного. Природно, артисти діляться за віковими категоріями, за амплуа, перебуванням на лінії головних, не дуже головних і важливих ролей. Головне, щоб перехід з однієї лінії до іншої не був питанням вислуги років або просто вислуговування. Так «первачами» стали молодий О. Треповський і зрілий Д. Бабаєв.
Ця обставина струнить артистів на сцені й у житті. Спробуйте знайти фрачного актора або, що ще складніше, молодого аристократа. У цьому театрі їх ціла плеяда: О. Замятін, О. Савкін, В. Семиразуменко, В. Бродський, В. Ніколаєнко, С. Москвін — всіх не перелічити. А які дами! Захват — професійної зрілості та юності світосприйняття Н. Долі, О. Кульчицької, колосальний акторський досвід і дзвінка чарівність Н. Батуриної, Л. Кадочникової, І. Павлової, Л. Яремчук, Н. Кондратовської гідні захоплення. Сьогоднішні прими не капризами, а рабською відданістю театрові завоювали шанування колег і глядачів. Для кожного артиста цієї прекрасної трупи є достойні епітети. Користуючись нагодою, хочу вклонитися тим, з ким мені пощастило відчути тепло творчої співпраці.
Нещодавно відбувся перший ювілей Т. Назарової. Років з десять до цього я запропонував актрисі продовжити ряд чудових акторських робіт у «Сузір’ї» роллю Єлени Прекрасної в п’єсі В. Хільдесхаймера «Жертвопринесення Єлени». Не повірите, Тетяна Євгенівна відмовилася, вважаючи, що за віком їй це пізно грати. Будь-якій жінці, не кажучи про героїнь сцени, складно так суворо ставитися до себе. Але так має бути.
Повинність у Російській драмі становить провідний мотив множинності його традицій та починань. Так, залишається непорушним право на художнє висловлювання. Вечори самостійних робіт артистів, без претензії на широкий показ, воістину сімейне свято творчого неспокою. Театралізовані читання сучасної драматургії виявляються точками координації сценічної правди з викривленнями реальності.
Театр не має права на зневіру в будь-яких життєвих обставинах, і багато років поспіль ми сходимося на єдиний у Києві капусник із різних театрів до «Лесі».
Театр має відповідати тим ідеалам, які він проповідує, не лише в повсякденності, а й, як про це каже Михайло Рєзникович, «у надзвичайних життєвих обставинах». У новітній історії Російської драми яскравим прикладом цього є події 2005 року, увічнені премією «Київська пектораль» «За безкомпромісність і принциповість» усьому колективу театру.
А нещодавно відкрита «Нова сцена», яка з цього сезону розпочала активну роботу, є кращим доказом цього.
У багатьох виставах ювіляра дедалі помітнішою стає іменна артикуляція почуттів. Драматургічний ландшафт останніх років очевидно змінюється від «розважаючи, повчай» до «осмислюючи, вдосконалюйся».
Почуття справедливості, відповідальність існування, віра, надія, любов у період гострої пафософобії тут ніби закарбовані. Через заперечення буденності до утвердження захоплення буттям!
«Стій, серце, стій!
Не бийся так шалено.
Вгамуйся, думко,
не літай так буйно!
Не бий крильми
в порожньому просторі.
Ти, музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей
безсмертних!»
У Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки практично немає сімейності. І це відображає природне бажання передати набуте в спадщину, підіймає його на щабель турботи про збереження життєвих ідеалів, переконань, способу існування та ще дуже багато чого, що складає золоте наповнення таланту. Одного разу вранці я побачив, як біжать на репетицію корифеї театру — Микола Рушковський та Юрій Мажуга. Не сказати, а навіть подумати: «Не поспішайте, без вас не почнуть», — було б образливо.
Іноді на меморіальній лавочці біля старого службового входу до театру, де спілкувалися великі артисти минулого, з’являються квіти.
Подумки я часто приміряю до цього місця молодих артистів, які зачитуються словами своєї першої ролі. Інколи я немовби бачу величну ходу прем’єрних корзин з квітами або прикрашених глядацькими букетами яких-небудь (вище від асфальту) закріплених кашпо. Полон спогадів щемить серце. Навертаються сльози. Хочеться злетіти, замиготіти, розфарбувати феєрверком пам’ять і мрії солідного та юного водночас ЮВІЛЯРА.
«Хотіла б я піснею стати
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну!»
