Варто відразу сказати, що «Крутний момент» (так у нас переклали досить специфічний термін «Torque») — типове трюкове кіно. Причин, з яких його слід виділити з потоку подібної продукції, декілька.
По-перше, зазначена типовість: добре було б спробувати зрозуміти, куди рухається мейнстрим у своїй модній адреналіновій частині, яку «Torque» представляє цілком адекватно. Потім, зроблений він все-таки — як для фільму- атракціону — якісно. Нарешті, цікаво відстежити, як взагалі змінився піджанр байк- фільму, «синемациклетної» стрічки, легітимізований біля самих джерел легендарними «Безтурботним їздоком» і «Бунтарем без причини».
Утім, ніякого бунту тут немає. Немає й, власне, байкерської естетики всього, цього шкіряно-клепаного, пузатого й бородатого мачизму. Та й самих героїв байкерами в звичному значенні слова не назвеш. У стильних спортивних костюмах, на яскравих вертких машинах, вони, шви дше, — гонщики-дикуни, «екстремали» на сучасному жаргоні. Із суспільством вони не конфліктують; взагалі, драматургію складною не назвеш. Сценарист Метт Джонсон обходиться стандартним набором: «добрий» (Кері — Мартін Хендерсон) із заплутаною долею, «поганий», який «доброго» підставляє, «злий», але справедливий гангстер Трей (його грає прославлений репер А йс К’юб), і продажний ефбеерівець, який поволі нацьковує гарячих хлопців один на одного. Помірно беруть участь у подіях вродливі дівчата, пуд кокаїну, пістолети й міцні кулаки також мають місце. Нічого нового. Акторської роботи нуль. Фабулу рухає дещо інше: швидкість.
«Torque» — це вервечка погонь і сутичок. Навіть єдина лірична сцена знята на каруселі. Найчастіше погоня й сутичка поєднуються. Як це зробили, наскільки взагалі можливо вичворяти таке в реальності — такі запитання навіть не виникають. Досвід швидкісних розважальників останнього десятиліття, від Тарантіно до братів Вачовські, режисер Джозеф Кан врахував із школярською старанністю. Чистий гедонізм, азарт дороги, захват у бою. Від однієї лише сцени, де Трей і Кері ганяють на байках по даху експреса, що мчить на повній швидкості, кров стине в жилах. Причому все знято в ефектній кліповій манері, з чіткою прив’язкою до рок-н-рольного саундтреку й безліччю кумедних деталей на зразок кеди на ногах пиджачного федерала або випадкової червоної спідниці, що задирається від мотоцикла, який вихором проноситься мимо. Загалом дрібничка, космічно далека від двоколісної психоделії Пітера Фонди. Але добре скроєна. І, ймовірно, не остання в довгому ряду широкоформатно моторизованих побратимів.
Крамольна думка, що подеколи закрадається при перегляді аналогічних дрібниць — чому б у нас не налагодити регулярне виробництво саме такого, з дозволу сказати, поп- корну. Щоб літали на екрані машини за мотоциклами, героїн за кокаїном, праски за пирогами, правда легко перемагала кривду, й ніхто ні за чим не сумував би й не замислювався. До того ж, і каскадерська школа, начебто, не найгірша.
Підлітки б отримували свою дозу адреналіну, а арт- хаусні режисери — просто з почуття суперечності — знімали б дедалі краще. От кінопроцес і налагодився б. А то все — «Бумер», «Бумер»…
