Участь у акції беруть 11 найбільших запорізьких промислових підприємств (серед них — Запоріжсталь, Дніпроспецсталь, «Мотор-Січ» та інші), регіональне відділення Придніпровської залізниці та два місцеві виші. Почергово вони проведуть у себе мітинги-реквієми, вшанують загиблих при обороні міста хвилиною мовчання і заповнять пам’ятний альбом, який на завершальному етапі естафети передадуть на зберігання до обласного краєзнавчого музею.
Ця подія мимоволі нагадала торішні висловлювання російського прем’єра Володимира Путіна про те, що Велику Вітчизняну війну, головним чином, виграли зусиллями Росії, без України Радянський Союз міг би тоді цілком обійтися. З таким твердженням Путіна не погодилася більшість українських істориків. І запорізькі події сімдесятирічної давнини наочно підтверджують їхню правоту.
Візьмімо хоча б згаданий Путіним індустріальний ресурс. За даними офіційної радянської статистики, на частку УРСР 1940 року припадало 49% загальносоюзного виробництва сталі, 64,7% чавуну, 67,5% металургійного устаткування та майже 75% всієї сільськогосподарської продукції. Тільки комбінат «Запоріжсталь» забезпечував до 70% автомобільного сталевого листа, що виготовлявся в країні та вважався дуже дефіцитною продукцією.
Метал, як відомо, є стратегічною сировиною для будь-якого військово-промислового комплексу. І якби устаткування запорізьких, донецьких і дніпропетровських металургійних заводів було знищено, а не вивезене в тил, радянський ВПК міг би опинитися в дуже скрутному становищі, втративши потужну сировинну базу. І саме тому ухвала про переміщення на схід найбільших підприємств України (лише з території Запоріжжя 1941 р. евакуювали 22 заводи союзного значення) приймалася на найвищому партійно-державному рівні, а її реалізацією керував особисто Голова Раднаркому Української РСР Леонід Корнієць. Устаткування запорізьких заводів було перебазоване до Новокузнецька та Магнітогорська, що значно підсилило потенціал тамтешніх металургійних комбінатів.
Крім того, будучи найбільшим індустріальним центром СРСР, наша країна мала й серйозний кадровий потенціал, який також був дуже потрібен державі. Забезпечити тилову промисловість Росії необхідною кількістю кваліфікованих сталеварів, прокатників, машинобудівників та авіаконструкторів навряд чи змогла б будь-яка із союзних республік, крім України. В Омську, наприклад, запорізькі моторобудівники в найкоротші терміни відновили евакуйоване з УРСР унікальне підприємство, яке виробляло авіадвигуни для винищувачів (нагадаємо, що радянську військову авіацію було практично знищено в перші дні війни). У російському Каменську-Уральську було відкрито новий алюмінієвий завод, працівники якого майже всі — вихідці із Запоріжжя. А відправлені до Сибіру запорізькі електрометалурги забезпечували військову промисловість надміцною крицею для бронетехніки.
Причому наші технічні фахівці були потрібні російській промисловості й у довоєнний час. Знаменитим Кузнецьким металургійним комбінатом, він мав багато нагород за трудові досягнення в роки війни, з 1939 р. керував українець, випускник Київського політехнічного інституту Роман Белан, який шість років пропрацював на «Запоріжсталі».
Таким чином, реальний внесок українського народу в забезпечення перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною можна вважати просто неоціненним. І якщо російський прем’єр вважав за краще забути деякі факти нашої спільної історії, українці ніколи не повинні забувати про них!
