У театрі «Сузір’я» в рамках міжнародного фестивалю «Молодість» під патронатом Посольства Держави Ізраїль та за участю «Сохнут-Україна» відкрилася фотовиставка Міхаеля Голдовського.
Міхаель Голдовський народився в Москві. У 1977 році, коли йому було 25 років, виїхав до Ізраїлю, де і провів, як він підкреслює, більшу частину життя. Два роки тому вперше з’явився в Україні. У службових справах — представником Всесвітнього єврейського агентства «Сохнут» у Львові. При знайомствi з нашою країною, зокрема Західною Україною, яку він, здається, об’їздив уздовж та впоперек, Міхаелю дуже знадобилося його давнішнє захоплення фотографією. І хоч він не перестає скромно повторювати, що фотографія — це лише аматорство, але ця досить значна за розмірами виставка дуже цікава щонайменше з двох причин.
Міхаель наділений даром помічати деталі. Чи то схилена під тягарем плодів яблунева гілка, чи то львівські дахи, що проглядають крізь туман, чи то маленький приватний готель, що розмістився на вершині гори, чи то білка, що грається, чи припорошена снігом дерев’яна огорожа... Із цих мозаїчних кадрів складається суцільна картина Карпат. Картина краси надзвичайної, від якої часом перехоплює подих. При цьому вона позбавлена такого собі глянсово-туристичного нальоту і тому особливо приголомшлива.
Проте коли цю фотовиставку експонували у Львові, один із відвідувачів дорікнув автору, що на його фотографіях життя постає вже занадто благосним. «Ви що, не бачили невідремонтованих будинків у Львові, звалищ, бідних сіл?» — запитали в Голдовського. На що той чесно зізнався: бачив. «Але я бачив подібне, — починає гарячкувати Міхаель, розповідаючи про цей епізод, — і в Ізраїлі, і в Росії, і в інших європейських країнах. На жаль, це так. А ось такої краси, такої приголомшуючої природи — і суворої, і соковитої, і величної, і прекрасної водночас — більше не зустрічав ніде, хоч, повірте, побачив чимало. Не зустрічав я і таких людей — під стать цій природі». Слухати це було навіть дивно: він немовби виправдовувався, що саме такою побачив Україну в її автентичній красі. Ймовірно, вже добре вивчивши нашу загальну любов до самоприниження і зітхань.
Проте на київському вернісажі зітхання якщо і були, то виключно компліментарні. До речі, щодо ще одного хобі Міхаеля. Він грає на гітарі, давно пише музику, і в Ізраїлі добре відомий як виконавець авторської пісні (він став першим перекладачем на іврит віршів В. Висоцького). Декілька своїх пісень М. Голдовський виконав на вечорі в «Сузір’ї», додавши тим самим особливої теплоти і без того камерній обстановці.
На цій милій ноті слід би поставити крапку. Але все ж не можу втриматися від одного зауваження приватного характеру. З Міхаелем і його дружиною Іриною ми, зустрічаючись і у Львові, і в Києві, могли говорити про що завгодно — від мистецтва і світової політики до кулінарії. Єдині випадки, коли Міхаель «з’їжджав» з теми, якщо йшлося про якісь невідповідності українських реалій. «Друзі, це ваша країна і ваше життя — вам їх і облаштовувати. Я в Україні гість, і тут мені дуже подобається. Та й крім того, ви самі не помічаєте, як багато що у вас змінюється на краще...» Про те, як саме змінюється, ми змогли пересвідчитися одразу після відкриття виставки. Ми, декілька киян і львів’ян, вирішили відсвяткувати цю подію з Міхаелем та Іриною, які прилетіли з Ізраїлю на два дні, оскільки їхня робота в «Сохнут-Україна» вже завершилася. Випадково вибрали ресторан «Ришельє» — центр міста, інтер’єр цілком респектабельний, ціни вельми європейські. Але більш непрофесійного і, що гірше, — хамського обслуговування я, зізнатися, давно не зустрічала. І навіть майже встигла забути, що подібне існує. Коли елементарне замовлення виконують дві години, і самі елементарні вибачення тобі приносять із небажанням та з формулюванням: завтра ми щодо цього проведемо нараду, то стає і смішно, і соромно.
Ось і подумалося: невідповідності наші, які очевидні, виправити не так уже й складно. Звалище прибрати, будинок відреставрувати, дороги підремонтувати... Усе довести до європейських стандартів. А як бути зі стандартами професіональними і людськими?
