Відомий оперний співак Володимир Гришко останнім часом свою долю пов’язав із Маріїнським театром у Санкт-Петербурзі. Разом із цим уславленим колективом під керуванням видатного митця Валерія Гергієва український тенор побував у США. Він виконував головну чоловічу роль у постановці опери Дмитра Шостаковича «Катерина Ізмайлова».
На прем’єрі у Лос-Анджелесі (директором цього оперного театру є сам Пласідо Домінго), зібралися меломани з усього континенту. Деякі ентузіасти приїжджали навіть із Японії. Вже багато років петербурзька версія вважається однією з найкращих сценічних прочитань опери Шостаковича. На гастролях у Америці великий успіх випав на долю виконавців головних ролей: Лариси Шевченко (Катерина) і Володимира Гришка (Сергій).
Про враження від гастролей співак розповів у нашій бесіді, яка відбулася днями, коли він повернувся в Київ.
— Складність втілення образу Сергія не тільки в тому, що вокальна партія приховує чимало труднощів, внаслідок чого мало хто з тенорів погоджується її співати — бояться втратити голос. У постановці Молостової виконавець повинен мати гарну фізичну підготовку.
— Справді, коли після боротьби Сергія з Катериною у спальні починається любовна сцена, де, за режисерським «ходом», треба двадцять п’ять разів віджатися від підлоги, а потім ще й співати, то дихання «збивається». Щоб все виконати добре, треба бути не тільки у гарній вокальній, а й фізичній формі. Валерій Абісалович Гергієв хотів, щоб я заспівав 4-5 спектаклів, та, на жаль, виступи співпали з моїми сольними гастролями. Я брав участь лише у двох спектаклях, бо змушений був летіти до Канади. Там, у Монреальській опері, вперше у житті, я виконав партію Туріду в «Сільській честі» Масканьї.
— Те, що Гергієв дозволив вам залишити гастролі театру і поїхати за власним контрактом, говорить про його повагу до вас. Адже ходять чутки, що цей видатний диригент дуже суворий керівник і звільняє музикантів за найменшу непокору.
— Дисципліна у його колективі — на першому місці. Думаю, солісти жодного театру світу після більше як десятигодинного перельоту з пересадками із Санкт-Петербурга до Лос-Анджелеса, не змогли б вранці наступного дня на повний голос співати на генеральній репетиції. Це можливо лише у Гергієва. У театрі велика конкуренція, виживає найсильніший.
— Отож ви приїхали до Монреаля із запізненням на репетиції на сім днів.
— Я мав втілити образ сіцілійського хлопця Туріду, і зрозумів, що справився з цим, коли після першого спектаклю (усього їх було п’ять) до мене з привітаннями підійшли слухачі-італійці. Вони вирішили, що я їхній співвітчизник і говорили, що лише уродженець Сіцілії міг втілити такий запальний, темпераментний образ. Я італійською мовою став їм пояснювати, що я українець, та, здається, ніхто мені не повірив. Диригент Марко Парісотто у цей час стояв неподалік, сміявся і пальцем показував мені: «Це здорово». Він потім написав моєму агентові величезного листа з подякою.
— У яку атмосферу ви поринули у Монреалі?
— У досить неоднозначну. Це, як відомо, та частина Канади, де мешкає переважно франкомовне населення. Отож на репетиціях я із здивуванням чув, як режисер-американець робив вказівки місцевим артистам через французького перекладача, хоча англійську розуміли усі. У магазині, де я попросив англійською мовою вітамінний напій, продавець сказала, щоб я звертався до неї французькою. Мені довелося пояснювати, що я не канадець, а українець.
А ще здивувало, що під кожним номерним знаком машин написано: «Ми все пам’ятаємо», щось на зразок нашого: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». І коли нас, українців, називають націоналістами, то після цієї поїздки мушу визнати, що нам до канадців ще далеко.
— Вас у Канаді знають. Ви вже співали у Торонто. Чи були серед публіки ті, хто вже слухав вас?
— До мене підходили українці, що мешкають у Канаді. Серед них була голова Союзу українок Канади Ганна Троян. Вона говорила, що українська громада пишається мною, тільки жінки не задоволені, що я брутально ставлюся до своєї сценічної коханої Сантуцци. Мене багато запрошували у гості, просили співати народних пісень.
— Мабуть, частували національними стравами?
— Звичайно, але їжа в Канаді та й в Америці нездорова — суцільна хімія. Яблука, помідори немов пластмасові, багато концентратів, чимало овочів і фруктів із зміненим генетичним кодом. Все це одразу ж відчуває печінка. Коли приїхав додому, одразу ж сів на сувору дієту.
— А ви, за традицією, не берете із собою сала в дорогу?
— Те, що я взяв, у мене артисти із Маріїнської трупи все випросили.
— Зараз знову поїдете до Санкт-Петербурга?
— Мене чекають головні партії в операх «Травіата» і «Богема». Треба підготуватися до російських сезонів в «Метрополітен опера». Оскільки я пов’язав долю із Маріїнським театром, від особистих контрактів доведеться відмовлятися.
— А з Національною оперою України договір не підписуєте?
— Я дуже люблю виступати в Києві. Але погоджуся заспівати в спектаклі, якщо буду знати про нього не пізніше, як за три місяці. Щоб була можливість погодити плани з Маріїнкою. Та, на жаль, у київській Опері таке перспективне планування трапляється дуже рідко.
