Французьку комедію Марка Камолетті «Сімейна вечеря», сценічну придатність якої перевірено навіть на Бродвеї протягом двох із лишком тижнів, до Києва привезли два колективи: Московський театр ім. Чехова та прописаний у Монреалі Російський театр США та Канади ім. Варпаховського. У першому випадку на типову комедію ситуацій публіку мало заманити ім’ям Геннадія Хазанова, в другому — ставку робили на Олену Соловей.
Обом виставам, як це вже заведено в закордонних гастролерів, передували прес-конференції, на яких заїжджі актори та режисери могли прорекламувати своє сценічне дітище та задовольнити інтерес журналістів до таємниць їхнього зіркового життя. У тих випадках, коли нас збираються пригощати черговою комедією ситуацій (із серії так званих добре зроблених п’єс), інтелігентним тоном вважається якось пояснити, тобто виправдати свій вибір. Ситуація складається двозначна: тим, хто залежно від стану совісті, через ЗМІ, може донести до читача правду чи брехню, пропонують таку собі якщо не угоду, то компроміс. Ми, мовляв, усі розуміємо, що, наприклад, Рей Куні або Марк Камолетті не Антон Чехов і не Вільям Шекспір. Проте публіці це нецікаво, і тому не псуватимемо одне одному настрій зайвою прискіпливістю, строгістю смаків, забудьмо, що театр, навіть розважаючи, повинен, зрештою, якщо й не вчити, то принаймні облагороджувати розум і почуття публіки. Навіть якщо вона і дурна, і з цього блаженного стану сп’яніння дурістю виходити не поспішає.
Усі ці негласні договори про зниження критеріїв і взаємних вимог схожі на те, якби, наприклад, ювелірний магазин виставив на продаж блискучі, сліпучі витребеньки, яким місце в галантереї, а не на броньованій вітрині дорогого бутику. І при цьому нас би запевняли, що якийсь фарбований під золото алюміній і пластмасові камінчики нічим не гірші за золото та діаманти. Питання не в тому, що галантерейний ширужиток не має права на існування, проблема виникає через спробу підмінити цінності, здешевити золото та підняти ціну на ширвжиток. Як достоїнства п’єси та вистави сьогодні вже підносять просто вміння автора, режисера й акторів «не опускатися до вульгарності та залишатися в рамках пристойності»...
Наміри при цьому в творців легких, мов крізний вітерець, продуваючий мізки публіки комедій, найблагородніші. «Люди так втомилися від життя, що хочуть розслабитися та відпочити», — ось аргумент, проти якого важко заперечувати. Бо людина, яка має право на працю, має право й на відпочинок.
У випадку з «Вечерею на двох» про курортно-санаторне призначення театру говорив Леонід Трушкін, чия версія комедії Камолетті в Театрі ім. Чехова називається «Усе як у людей». Про те, що люди втомилися від надлюдського напруження та, переступаючи поріг театру, вимагають, щоб їм на вечерю подавали легкі комедії на теми адюльтеру, говорила в Києві й Ганна Варпаховська, донька прославленого режисера Леоніда Варпаховського, яка разом із братом Григорієм Зискіним й організувала за океаном російськомовний театр.
Ця ідея театру, як не обтяженого роботою душі відпочинку, остаточно перемогла в Європі з появою буржуазної публіки тенденція створення «добре зроблених п’єс», на думку істориків мистецтва, перемогла в часи майстерної французької «драмосправи» Ежена Скриба. Інакше й бути не могло, бо в розслабленні та відпочинку має потребу людина, яка звалила на себе непосильний тягар, якій праця не на радість, а на горе. Накопичення капіталу, яким тепер охоплені й колишні будівники комунізму, праця, яка, як відомо, виснажлива, єдина відрада від такого безрадісного спілкування не з людьми, а з цифрами — смачна вечеря й анекдот, що легалізовує те, що етикетом заборонено. «Сімейна вечеря» — якраз те, що треба. Публіка смакує побиті в сотнях подібних сюжетів ситуації (на одній території зустрічаються чоловіки, дружини, коханці та коханки), публіка втомилася прикидатися, втомилася брехати та грати взяті на себе соціальні ролі: лояльних громадян, відданих фірмі службовців, вірних друзів, чоловіків і дружин.
Дивлячись, як герой Геннадія Хазанова Бернар із властивим артисту шармом признається другові та глядачу, що він із головою зосереджений на молодій і довгоногій моделі Сюзі, яка годиться йому в онуки, яку він (відправляючи дружину до тещі) запрошує на вечерю, ми, як діти, радіємо такій відвертій легалізації осуджуваного суспільством адюльтеру. Щоб жіноча половина залу не почувалася дискримінованою, свій інтимний зв’язок із кращим другом свого чоловіка Бернара одразу показує Жаклін, героїня Галини Петрової (в американському варіанті цю роль грає Олена Соловей). Жаклін не хоче жертвувати можливістю зайвий раз пококетувати з коханцем, та ще й у присутності чоловіка, і відміняє поїздку до мами. Що, як ви розумієте, для Бернара як смерть, бо щохвилини до будинку має приїхати коханка. Єдиний порятунок для немолодого жуїра (Хазанову, який хоч і непогано виглядає, все ж ось-ось виповниться шістдесят), який ганяється за старечим оргазмом, — оголосити Сюзі коханкою Роберта (Борис Дьяченко). Так, так, того самого друга, який без його на те відома та згоди спить із його дружиною. Роберт, може, і не проти зіграти таку роль, але не в присутності справжньої коханки… І пішло, і поїхало. Крім того, що ось-ось з’явиться спокуслива, довгонога модель, до будинку приїжджає ще й замовлена на фірмі «Смачного» куховарка, яку Роберт помилково приймає за Сюзі, оскільки одну звати Сюзетта, іншу — Сюзанна.
Утім, викладати сюжет комедії ситуацій — це так само, що намагатися переказати загальними словами смисл анекдоту, замість того, щоб просто його розповісти. Звичайно ж, Геннадій Хазанов у комічному сюжеті завжди буде на місці. Відпрацьовані за десятиріччя служби на естраді прийоми, манери, гримаси та кривляння допомагають актору затягати глядача в усі лабіринти шаленого сюжету (герої самі заплутуються, кого вони зображають і ким є насправді). Але мені, чесно кажучи, захотілося все ж таки, щоб Хазанов вискочив із цієї еротичної свистопляски брехні й удавання, вийшов за межі тексту та створених драматургом хай і смішних, але все ж таки одноманітних ситуацій, які повторюються щоп’єси, і, дивлячись у зал для глядачів, розповів би нам щось про наше смішне та безглузде життя.
Але якщо дотепник, анекдотист Хазанов виявляється в подібному сюжеті на місці, то Олені Соловей (із американської вистави) доводиться не солодко. У московській версії комедії Камолетті Галина Петрова грала пристрасну, охочу до насолоджень життя жінку, яка хоче піймати останні задоволення в’янучого життя. У Жаклін Олени Соловей немає не те що пристрасті, а й навіть елементарного бажання кохати, ревнувати, бути коханою. Емігрувавши понад 15 років тому до США, актриса порвала з театром і професією. Ця її апатія до лицедійства і стає вбивчою для сюжету, що вимагає від акторів щонайменше життєвого та професійного азарту. Із самого початку було зрозуміло, що роль охопленої любовною лихоманкою, ревнивої дружини-шльондри не для Соловей. Але якщо в еміграції гучнішого імені не знайшлося, режисеру Борису Зискіну довелося задовольнятися тим, що є. Ситуацію в цій виставі рятує Ганна Варпаховська, яка з притаманними їй комізмом та естрадними манерами грає куховарку. Деякі сцени з її участю — готовий естрадний номер для гумористичних передач..
