Близько 400 тисяч бюджетних гривень, додаткове патрулювання та безкоштовна роздача 10 тонн морозива — такий внесок Києва в організацію свого дня народження. «Подарунки» гостей не менш щедрі: 160 тонн випитого квасу, літри пива, що не піддаються підрахункам, 25 крадіжок, 18 ДТП i гори сміття. У принципі, як кажуть, нічого незвичайного, особливо якщо врахувати, що 22-й день народження (у 1982 році вперше відзначали День міста, встановивши «стартовий» вік у 1500 років) практично нічим не відрізнявся від 21-го чи 20-го. Стандартний набір — концерти на центральних площах, декілька спортивних заходів та вернісаж на Андріївському узвозі — викликав подвійний присмак. «Сама концепція свята вже вкотре орієнтована хіба що на підлітків, — поділився враженнями корінний киянин Ігор Засушкін. — Хочеться чогось патріотичнішого й осмисленішого, ніж брейк-данси та конкурси а-ля хто швидше проскаче на одній нозі за пивом. Як-не-як, день народження столиці України відзначаємо... Хоча з іншого боку — організатори, напевно, мають рацію: вони дають шанс скинути з себе десятки років».
Тимчасове помолодшання не завадило гостям (як і буває на днях народження) обговорити достоїнства та недоліки іменинника. Утім, у даному випадку більшість «тостів» виявилися досить критичними. «Столицю зіпсували, — пожалілась пенсіонерка Ольга Варченко. — Окрасу Києва — лісопарки на Печерську — перетворили на лисі пагорби, затишну центральну площу — на космічне місто...» А торговельно-розважальні центри на кожному кроці, на думку Ольги Іванівни, створюють враження, що місто з багатою історією перетворилося на суцільний ринок. Показово, що подібні емоції відчували не лише кияни. Приїхавши на кілька днів до рідного міста, нинішня громадянка Німеччини Марина Ревуцька зізналася, що навіть плакала. «Можливо, це мої особисті сентименти, але повірте: у Європі ніхто не дозволяє собі так безжалісно розправлятися з історією».
Утім, баланс емоцій було витримано. Гостям із регіонів важко було підібрати слова, щоб дійсно правдиво описати захоплення від побачених у столиці метаморфоз. Поза конкуренцією за частотою хвалебних од виявилися підземні торговельні центри — «як королівські палаци», і, звичайно ж, «Макдональдси» — «затишні» і «завжди святкові».
Але повернімося до самого Дня Києва. Недільна прогулянка кореспондентів «Дня» розпочалася з курйозу. Задиханий і шалено роздратований, як потім з’ясувалося, гість із Тюмені підбіг з нестямним криком: «Скажете ви, нарешті, чи ні — де тут леву пащу розривають?» Дізнавшись, що фонтан Самсон (а йшлося, виявляється, саме про нього) знаходиться неподалік, гість столиці розповів, що приїхав у Київ до знайомих. «А тут — свято, — радісно підкреслив він. — Тільки ухитрився в перший же день загубитися — і вже близько години, прямо як незабутні італійці з фільму, бігаю вгору-вниз вашим «Арбатом» у пошуках «лев’ячого пам’ятника».
На Андріївському узвозі вранці чекав сюрприз. Ранніх відвідувачів після першого дня святкування там явно не чекали, тому майстри продовжували ще мирно спати, «затишно» влаштувавшись на сумках. Захриплими голосами продавці, які приїхали з регіонів, розповідали, що проводять уже другу ніч на брукiвцi. «Ми приїхали із Слов’янська ще у п’ятницю вранці, — розповідає Аліна, — щоб встигнути місце зайняти. Однак із житлом, як кажуть, не склалося: ціни у Києві зашкалюють навіть на кімнати в гуртожитках. От і влаштувалися прямо на робочому місці». За словами Аліни, міліції спочатку не дуже сподобався готель під відкритим небом, але потім вони змирилися: як-не-як, продавцям справді нікуди йти. Не потурбувалися, як виявилося, організатори «Свята народних ремесел й образотворчих мистецтв» і про зручності. «Щоб елементарно помити руки, треба пройти всією арт-вулицею», — скаржилися продавці.
Проте останніх це не дуже лякало. Найголовніше, що у Дні міста попит на будь-які товари дуже великий, а значить — заради заробітку можна пожертвувати комфортом. Щоправда, старожили Андріївського до паломництв на свята ставляться досить негативно. Мовляв, колись справді тут був київський Монмартр — ексклюзивні речі, національний колорит. «Сьогодні ж приходять шкарпетники-панчішники, — засмучується майстер етнографічного різьблення по дереву Олександр Титаренко. — Де це бачено, щоб святом народних ремесел називалася торгівля мочалками та книгами про Гаррі Поттера?» На думку О. Титаренка, не було б нічого поганого, якби в даному випадку працювали художні ради. Вони б визначали, хто гідний виставляти свою продукцію на вернісажі, а хто — ні. «Адже це ж елементарна турбота про споживача», — розмірковує майстер.
Справді, відшукати серед продавців «домашніх скарбів» (пожовтілих підручників з історії комунізму та столових приборів) справжніх художників цього разу виявилося непросто. Самотньо в кутку на парапеті, оскільки всі місця були вже давно розподілені, сидів заслужений художник України Іван Аполлонов, автор урядового подарунка Канаді «Садок вишневий» із кришталю. На вернісажі художник по склу продавав свій живопис — як він зізнався, дві найулюбленіші картини. «Усе заради внучки, — розповідає Іван Аполлонов, — цього року вона закінчує школу, а грошей, щоб одягнути її на випускний, у заслуженого художника немає». За звання Іван Григорович отримує надбавку до пенсії 93 гривні, на яку, по суті, й живе. Решта 170 гривень ідуть на сплату комунальних послуг. «Шкода, що заводи з виробництва художніх виробів із скла закрили. Адже вони були унікальними і дуже цінувалися за кордоном». За словами Івана Аполлонова, майстри неодноразово просили владу допомогти реанімувати виробництво, але у відповідь отримували лише холодне «шукайте спонсорів».
Через кілька годин місце заслуженого художника зайняла продавець шкарпеток Олена. «Про яке свято мистецтв та популяризацію національного ви говорите!» — вигукує вона. Люди приходять сюди тільки заробляти гроші, і не більше. «Я сподіваюся, що сьогодні хоч щось продам, інакше завтра-післязавтра — у прямому розумінні слова — піду з протягнутою рукою». Вернісаж же, за словами Олени, — завжди «рибний день»: і покупців у десятки разів більше, і стають вони щедрішими.
Однак, незважаючи на подібний меркантилізм та ринкову лексику, більшість продавців переконані, що у Андріївського існує своя аура. «Не уявляю, — говорить сопілковий майстер Вадим Сахно, — як би Київ існував без арт-вулиці. Тут уже сформувалася своя енергетика — енергетика творчості, яку, благо, вже не вдасться винищити». До речі, пожвавлені святковою торгівлею відвідувачі Андріївського говорили, що люблять Київ саме за нього. Розмірковували, що чарівність цієї вулиці в тому, що їй практично вдалося уникнути нашестя цивілізації, зберегти аромат «ще тієї» епохи. А на переконання львів’янки Зінаїди Кравцової, попри усілякі «але», арт-вулиця продовжує залишатися сьогодні в Україні оазисом духовності та моральності.
