— Валеріє Василівно, звідки ви черпаєте сили?
— Мабуть, весь секрет — у генах. Мій батько був дуже працьовитою людиною. Він завжди говорив: «Якщо я не працюю, то відчуваю себе хворим». Усе життя він прослужив інспектором облфінвідділу в Житомирі. Крім служби тато завжди знаходив роботу вдома — нас же було четверо. А ще мене вражало, як він піклувався про бабусю. Кожну суботу батько добирався пішки за двадцять п’ять кілометрів, щоб допомогти їй косити, молотити. Ніколи він свою маму не залишав. Як зараз бачу свого татуся: козацькі, чорні, трохи на викоті очі, голена голова, міцні натруджені руки. Бувало, о сьомій ранку тато будить нас до школи, а пічка в будинку вже гуде, і пахне смачним чаєм із малинових і соснових гілочок. І ти встаєш така радісна. Це ж не те, що зараз: встав, чайник поставив — і готово.
— У вас було щасливе дитинство?
— Я з покоління дітей війни. У 1941-му мені було два з половиною роки. У цьому віці починається пробудження свідомості. Дитина повинна повільно відкрити очі, вдивитися у навколишній світ. У мене все було навпаки — як в лоб ударили. Перший спогад — німецькі снаряди, як конфетті, сипляться на голови. Половину свого раннього дитинства я просиділа в льосі і в окопі. Пам’ятаю радянського солдата, який зайшов до нашого льоху: в плащі-наметі, що розвівається, з автоматом через плече. Подивився він на мене і засміявся. Уявляю чому: зелені соплі, відкритий рот, перелякані очі. Він порився у кишені і дістав шматок цукру. Я спробувала його і виплюнула: дуже гіркий. Цукор лежав разом із тютюном. Тому я довго думала, що цукор обов’язково повинен бути гірким.
Але не тільки війна відібрала у мене відчуття дитячої безтурботності. Бачити світ у рожевих тонах я не могла ще і внаслідок специфіки свого життя: з ранніх років треба було працювати. Допомагати вдома, доглядати дітей, яких мама народжувала, як мені тоді здавалося, для того, щоб я не бігала на вулицю.
Коли мої ровесники готувалися до демонстрації, я сумувала: як все це безглуздо і ненатурально. Мені здавалося, що це дорослі так грають у свою гру. У п’ятому класі, пам’ятаю, не пішла на демонстрацію, тому що не було взуття, і тому моя мама дуже переживала. А я собі думала: нічого ж серйозного не сталося, якщо я не взяла участі у грі дорослих. До речі, і зараз, аналізуючи суспільне життя і крики «більшовизм-демократів», ловлю себе на думці: як та, так і теперішня ідеологія здаються мені справжньою грою. Одне не розумію: як за гру можна вбивати один одного? Навіщо знову, створюючи кумир «мови», оплачувати самозваних її охоронців? Або грати у правопис, коли життя вимагає Справи, а не Слова.
— Адже маючи такий критичний розум, нічого в цьому житті не залишається, крім як страждати.
— У тому-то і вся чарівність, що страждання примушують людський розум працювати і розвиватися. Візьміть щасливих людей — вони завжди трохи дурнуваті. І серед письменників, поспішаю вас запевнити, щасливчиків немає. Навіть баронеса Дюдеван (знаменита Жорж Санд) переживала в своєму житті велике нещастя. Її мати була вуличною співачкою, а батько — син Моріса Саксонського, корфюста Саксонії. Бідна дівчинка з дитинства ввібрала всю гіркоту конфлікту між родичами матері і родичами батька.
— Ви так зворушливо розказуєте про Жорж Санд, що здається, неначе самі переживали щось подібне.
— Так, у моїй сім’ї також були досить складні стосунки. І не в одному поколінні. Наприклад, бабуся Ядвіга, яка походила з багатого роду Тишкевичів, закохалася у бідного парубка, через що від неї відмовилися родичі. Панічно переживаючи це, бабуся захворіла сухотами і померла у 21 рік, залишивши мою маму сиротою у три роки. Мама була дуже красивою. Коли я була дитиною, то не могла очей від неї відвести: величезні сірі очі, русяве волосся. Вона була така мила! На своє нещастя, я пішла в батька.
— Не скажіть. Ходять чутки, що ви не одному чоловіку голову закрутили. Та й відомий художник Іван Марчук до випадкових жіночих образів не звертався. Адже він написав ваш портрет.
— Що було — те пройшло. Сьогодні стосовно цього у мене досить жорстока для жінок концепція: вік і час не перемогти. Що поробиш, у житті кожної жінки настає день, коли вона стає непотрібною. А тому слід із цим змиритися, поводитися гідно і старатися не руйнувати через це гармонію між собою і світом.
— А навколишній світ вас радує?
— Не завжди, на жаль. Наприклад, мене роздратовує цей «лозунг» — вперед у Європу. Панове, яка Європа? Проїдьтеся по селах та подивіться, як народ там живе: поля неприбрані, села загиджені горами гною. А в містах своє — люди мешкають у смердючих під’їздах. То який європеєць дозволить собі таке життя? А все через те, що ми нічому не вчимося, не хочемо подивитися на себе збоку. Благо, хоч зараз кордони відкрили, люди стали їздити, чомусь вчитися. Але знов-таки — тільки багаті. А бідні як жили у бруді... І немає чого на дзеркало нарікати...
— Коли ж ми зможемо вибратися з цього бруду і темряви?
— Коли набереться критична культурна маса, яка зможе зрушити ситуацію iз мертвої точки. Навіть у Києві сьогодні немає середовища, в якому могла б вирости інтелігентна людина. Що говорити про школи, про покоління дітей «підкидьків» з ключами на шиї? Андре Моруа, описуючи перший день свого перебування у школі, згадує, як відомий літератор Аллен, що прийшов до класу, написав на дошці фразу: «Всіма силами душі ви повинні прагнути до істини». У нас же все навпаки: б’ють не за те, що ти брешеш, а за те, що говориш правду. Тому-то ми й бідні. Якось я спитала Ларису Скорик, чому у нас така невиразна архітектура? А вона відповідає: «Справжнім архітектором може бути людина, яка з дитинства живе серед красивих будинків. А що створить архітектор, який виріс серед хатин під стріхою, а, приїхавши до міста, споглядав убогі будинки на п’ять- шість поверхів?». Раніше ж по-іншому було. Виростав талановитий художник і його посилали до Італії. Постійно їздили за кордон практично усі російські письменники, музиканти. Пізнаючи світ, вони ставали іншими людьми.
— Не може такого бути, щоб у вашому теперішньому житті зовсім не було причин для радості.
— Це сім’я, яку слава Богу, нам вдалося зберегти. Я більше всього боялася, що у моїх внученят не буде дідуся. Хоча кризи у нас були. Але я зрозуміла: сім’я має дуже великий запас міцності. Зруйнувати її можуть тільки два дурні. Якщо хоч один із подружжя розумний, сім’я ніколи не розпадеться. Не треба тільки вплутувати в проблеми сім’ї своє особисте життя. Треба визнати, що вона також має право на існування: в житті всяке буває. Траплялося, і я десь далеко від дому відігрівала душу, була рада зустрічам із розумними чоловіками — намагалася вчитися у них. На жаль, поведінка мого чоловіка не завжди була бездоганною. Пам’ятаю, як у дев’ятнадцять років я сказала йому: «Книга про наше сімейне життя стане світовим бестселером». А він мені про інше твердив: «Мені твої книги не потрібні. Головне — щоб туалет дома був чистий». А коли від свого сина я почула щось подібне (він просив почитати книжку, а я відмахувалася — треба було писати), то зрозуміла, що сім’я і письменницька діяльність несумісні. Тому-то й займаюся все життя літературою як хобі. Не змогла я кинути сім’ю, дітей. Щоб бути в літературі, треба володіти дуже великою сміливістю. А ще — треба бути сучим сином. Цю фразу я колись у Набокова прочитала. Спочатку після такого прозріння мені стало ніяково, пізніше зрозуміла: у його словах прихована хоч і жорстока, але правда.
