Час від часу на народному телевізійному шоу «Поле чудес»
з'являється старий (це така ж мила подробиця шоу, як i приваблива пані
— в чоловічій компанії професійних оповідачів анекдотів). Погляд ведучого
стає піднесений і суворий — низький вам уклін! — і старому, зі згадкою
про заслуги всього покоління, яке іде від нас, вручають від нас усіх цінний
подарунок. Така традиція. Роль старого на цьому вичерпано — грати (для
чого, власне, зібралися) йому не обов'язково, точніше, він вже «зіграв».
Користуючись формулюванням, яке увійшло в ужиток із (мимоволі! й абсолютно
безкоштовно!) прорекламованого вище шоу — «грав, але не вгадав жодної букви».
Ось би всіх наших стареньких на це саме «Поле». І їм приємно
— і в нас на душі потеплішало. Що ж тут поробиш, милі дідусі й бабусі,
коли життя таке — «грали, але не вгадали жодної букви»! А може, й не грали.
А від усієї душі, не жалкуючи ні сил, ні живота свого, і на повну котушку...
І все одно — «жодної букви». Де вони, ці букви? Там усі, на якомусь Полі
Чудес залишилися. Там, де стариків люблять і дарують їм подарунки. Де завжди
врожай і повні засіки, і спокійна старість. Де не тече дах і не дме зi
щілини. Де дрова біля стінки акуратними штабелями й у відрі завжди вода.
Де навесні добрий голова пришле «тракторець» зорати города й випише мішок
зерна для курей... Це тільки в казочці: закопав монету, а зійшло грошове
дерево. А в житті — закопали все, що було. І нічого не зійшло. Нечудесне,
видно, трапилося поле.
