Домовляючись по телефону про зустріч, уявляла свого героя такою собі купою м’язів, простим, як редис і невигадливим, як граблі, — чого ще очікувати від трюкача? А він виявився високим, елегантним, з романтичним золотаво- хвилястим волоссям. А як одягне окуляри — так зовсім фізик і лірик у одній постаті. Кілька днів тому він повернувся з Польщі, де проходив XXV Міжнародний лицарський турнір. Наша кінна команда зайняла третє місце, піша — брала участь у показових виступах. Незважаючи на літню спеку, Мисливому відпочивати ніколи, бо на кіностудії ім. О. Довженка режисер Микола Мащенко знімає історичний фільм «Богдан Хмельницький», в якому багато батальних сцен та поєдинків, в котрих він бере участь разом зі своїми колегами. Тобто попереду непочатий край роботи для каскадерів. Нині Валентин сам робить зброю для головних героїв стрічки. Під час нашої розмови з’ясувалося, що після школи він із відзнакою закінчив ПТУ, здобув спеціальність слюсаря-ремонтника, потім — архітектурний технікум, факультет містобудування Київського інженерно-будівельного інституту. Непогано малює, захоплюється художньою фотографією, різьбленням по дереву.
— Валентине Михайловичу, як ви зважилися зробити такий крутий зигзаг у своєму житті й стати каскадером?
— Це сталося після вистави чеських гастролерів «Мушкетери і бандити». Я пішов із друзями до Зеленого театру, очікуючи від вистави чогось феєричного, а виявилося — суцільне фехтування. Став думати, як би поставив її я? Ну, по-перше, вибудував би сюжетну лінію. Потім — ввів би гумористичні номери, прекрасних дам, пісні тих часів (це були в основному балади). Я взагалі великий фантазер. Коли працював архітектором на Верстатозаводі, такий їм дитячий садок спорудив, що туди всі делегації возили, — з фортецями, казковими персонажами, басейном. А коли підробляв фотографією (сім’ю ж годувати треба було, інтелігенція у нас завжди заробляла, самі знаєте, як), такі кадри вишукував...
Коротше кажучи, думав я, думав про виставу й домріявся до того, що став із друзями фехтувати палицями на пустирі за будинком. Спортивну підготовку мав, ще в ПТУ серйозно зайнявся боротьбою, самбо, фехтуванням.
Дружина під’юджувала: «24-річний дядько, а поводишся, мов хлопча. Але, мабуть, багато чоловіків, навіть ставши дорослими, залишаються в душі хлопчиськами, бо до нас приєднувалися усе нові й нові люди. Гриміли ми на велику радість навколишніх пацанів палицями, доки один мій добрий знайомий, пов’язаний із кінематографом не сказав: не гайте часу на дрібниці, починайте виступати. У тебе ж професійний колектив. І стали ми продумувати сюжет вистави.
— Щоб фехтувати в ній палицями?
— Не тільки. Фехтувати можна й будь-яким видом холодної зброї — мечами, шаблями, сокирами... Тими ж списами.
— Пристрасті які — битися сокирами. Так і життя можна втратити!
— Можна, якщо розмахувати сокирою бездумно. Ось ви сказали, що я проміняв елітний фах на трюкацтво, а каскадери — це ж справжні чоловіки. Сильні, спритні, витривалі, з холодною головою. Коли ми оголосили набір до групи історичного фехтування, знаєте, як ретельно добирали спортсменів? Наприклад, афганців- ветеранів категорично не брали, хоча за фізичними даними вони нас влаштовували якнайкраще. Але — швидко «заводяться», нерви нікуди не годяться.
Групу ми набрали, а з приміщенням для тренувань заминка вийшла. Їдемо до спортсменів, а вони: хлопці, у вас же театральний колектив, вам місце в клубі. У клубі теж — завертають голоблі: фехтуєте шпагами?! Молоді люди, це ж чистісінької води спорт. Тоді я влаштувався художником у клубі заводу «Червоний екскаватор». Понаписую їм на кумачі «Слава КПРС» чи «Народ і партія єдині» — і швиденько в зал тренуватися.
— Ви сказали «історичне фехтування» — що це таке?
— Те, що ви бачите в кіно про події різних епох. Прийоми єдиноборств, зброя змінювалися, а нам треба було знати зброю і прийоми всіх епох і народів. Скажімо, у стародавніх римлян: вишиковується когорта (по-нинішньому — загін), попереду — воїни із величезними щитами, що прикривали товаришів від стріл, списів та дротиків. У потрібну мить розсуваються щити й вискакують із-за них воїни з мечами. Мечі тоді були не дуже міцними, махнуть кілька разів — можуть і погнутися. І тоді ці воїни знову ховалися за щити, вирівнювали об коліна мечі, а замість них уперед виходили свіжі сили. Із списами, наприклад. До речі, пречудова зброя — спис: і нести його легко, і летить далеко. Чим ще вбивали один одного в ті часи? Дротиками, пращами...
— І ви всім цим володієте?
— Я володію всіма видами холодної зброї, знімаюсь у фільмах, беру участь у лицарських турнірах. Навіть сам їх організовую — у Києві, Кам’янці-Подільському, Ялті.
— Де ж ви всього цього навчилися?
— На жаль, навчатися нам було ні в кого, хіба тільки за кінофільмами чи книжками, котрі зрідка траплялися. Я міг викласти за таку літературу все до останньої копійки. Історичний музей нічим допомогти не зміг, у бібліотеці — якісь крихти. Дуже допомагали стародавні вази з малюнками. На грецьких, наприклад, траплялися цікаві зображення фехтування палицями.
— А де брали зброю, костюми?
— Костюми шили самі, зброю інколи купували, але найчастіше я сам її кував.
— Ви й це вмієте? І де ж ваша кузня?
— Та яка там кузня? Вдома працюю, на балконі, — як-не-як я слюсар п’ятого розряду. І лати в мене свої, і кольчуга.
— Ви згадали про лицарські турніри...
— О, це дивовижна забава! Лицарські турніри влаштовувались у Європі ще в IХ столітті, центром їх була Франція. А цей, так званий класичний турнір, «винайшов» лицар Готфруа де Прейї. Такі змагання збирали величезну кількість лицарів та глядачів і були надзвичайно важливими для середньовічного суспільства: не маючи засобів масової інформації, про новини воно здебільшого дізнавалося на тих же турнірах. Стати переможцем на турнірі було дуже почесно і вигідно: переможець не тільки одержував призи правителів, а й ставав власником коня, зброї переможеного, міг зажадати за нього викуп. Відомо, що товариш по зброї короля Англії Генріха III Віліам Маріпаль став дуже заможним після перемоги протягом дев’яти місяців над 103-ма противниками...
Лицарські турніри — моя пристрасть. До речі, вам відоме походження слова «турнір»? Спочатку турніри були масовими змаганнями, у неймовірній тісняві і метушні треба було щосили крутити і вивертатися. Саме через часті повороти коней під час боротьби (крутити, вертіти — tornare — за латинською мовою), і походить назва заходу.
Спочатку через цю тісняву й застосування бойової (гострої) зброї під час змагань було багато жертв. Тож 1130 року папа Інокентій II заборонив «ці жахливі ярмарки». Загиблим під час турнірів навіть відмовляли в церковному похороні, а папа Микола II навіть піддавав анафемі учасників турніру. Однак тільки смерть французького короля Генріха II, вбитого на арені 1559 року вістрям списа крізь проріз шолома, пришвидшила зникнення жорстоких ігрищ. А остаточно вони припинилися зі зникненням суспільного прошарку лицарів.
Автором ідеї відродження лицарських турнірів став поляк Зігмунт Кв’ятковський — директор замку- музею в польському містечку Голуб- Добжинь, історик за освітою. Він склав власні правила турніру з поправкою на сьогоднішні правила техніки безпеки — коли відвага, ризик, сила і майстерність не виливалися в криваві видовища. Такі змагання відбуваються не тільки в Польщі, а й у Словаччині, Італії, Франції, Швеції. А тепер уже і в нас. До речі, наша команда була чемпіоном Європи.
— Хтось субсидує ваші поїздки?
— Самі викручуємося. Зберемо, наприклад, в автобус «човників» і за їхній рахунок маємо гроші на бензин. А після турніру — традиційні бенкети. Частування — національне, без усіляких делікатесів: чехи виставляють пиво й сирки, французи — вино і спеції, поляки — свинину на рожні, а ми — каскадерський шпон — горілка з пивом і салом.
— Ну, знаєте... Це можна напитися як чіп...
— Усе залежить від того, коли поставиш крапку.
— Лицарські турніри не традиційні для нашого народу. А якою зброєю володіли наші пращури?
— Запорізькі козаки — воїни-професіонали, однак своєї зброї майже не мали. Виплавляли невеличкі гармати для чайок , кували шаблі. А в основному добували зброю в боях. У них також у великій пошані були булави й пірначі (та ж булава, тільки не кругла, а ребриста — ці ребра добряче пробивали шоломи), обушки, бойові ланцюги...
— Валентине, розкажіть про ваші зйомки у кіно.
— Я знімався більш як у двадцяти кіно й телефільмах — і вітчизняних, і зарубіжних, а якщо пригадати епізоди, то цифра збільшиться до 50. Запам’яталися роботи в фільмах «Янки при дворі короля Атрура», «Серця чотирьох», «Викрадення чаклуна», «Американський поліцейський». Чотири роки віддані англійському серіалу «Королівський стрілок Шарп Ральф». А це, до речі, майже дві тисячі серій. А першою для мене стрічкою став «Кармелюк» Григорія Кохана. Ми там грали і солдатів, які переслідують бандитів, і бандитів, які втікають від солдатів. Зйомки — справа копітка й дещо метушлива: нескінченні дублі, котрі інколи спричинюють накладки. Пам’ятаю, як я увігнав сокиру в спину ворога, що втікав. Дубль, другий, третій... Тут і робочий день минув. А наступного ранку я вже був тим, кому в спину увігнали сокиру, і коли фільм змонтували, виявилося, що я сам собі увігнав її у спину.
— Але поясніть, будь ласка, як можна граючись вганяти сокиру в чиєсь тіло?
— Для цього виготовляють так звані мечі, сокири, шаблі, що входять,— в спину входить лише частина леза, решта ховається в рукоять за допомогою пружини. А якщо треба витягнути зброю з «убитого», спускається запобігач, і пружина виштовхує все лезо — глядач цих маніпуляцій не помічає.
— Однак частина все-таки входить у тіло...
— Так спина ж захищена пінопластом і металом із гумовою прокладкою. У трюках все розраховано. І коли актор, вмираючи у фільмі, випускає з рота жахливі криваві згустки, знайте, що це малинове варення. А якщо стріла має влучити в око, то на око наклеюють муляж із стрілою, майбутня жертва стоїть спиною до глядача. Великим планом стріла в польоті. Потім камеру переводять на жертву: вона різко повертається до глядачів, і створюється враження, що нібито стріла влучила в око.
— А як ще кінематографісти дурять глядачів?
— Ну, всього я вам не розповідатиму. Таємниць багато. Наприклад, стрибки з висоти. При висоті п’ять метрів каскадер падає з так званим індивідуальним захистом, котрий оберігає його тіло. Якщо ж висота більша, слід підготувати захист для приземлення. Як правило, це м’які коробки з-під взуття, перекладені шарами поролону, — такий собі пиріг, кількість шарів у якому залежить від висоти стрибка. Та й приземлятися треба розумно, роблячи відбивку руками, — глядач її не бачить. Загалом, якщо каскадер вихваляється своїми шрамами й каліцтвом, знайте, що перед вами непрофесіонал.
— Однак травми все-таки трапляються...
— І в мене вони були . Одного разу виявився між молодою кобилою і жеребцем. Кобила, загралася, хвицонула кавалера, а влучила мені по нозі. Інколи під час бою ламається зброя і тебе може тріснути уламком. Та я зобов’язаний, як спеціаліст, тисячу разів усе прорахувати, все перевірити, все передбачити. І тоді мене ніхто не штрикне ножем по-справжньому, камері не доведеться хитрувати, щоб мої дії здавалися правдоподібними. А ретельно підготувавшись до трюку, я працюю легко і переконливо.
