Картина є першим досвідом у ігровому кіно для режисера й оператора Валентина Васяновича. Валентин відомий як документаліст. Його короткометражні роботи «На згадку», «Старі люди», «Лінія», «Проти сонця» дістали високу оцінку на міжнародних кінофестивалях. Зокрема, «Проти сонця» був відзначений призом журі на найбільш престижному форумі короткого метра в Клермон-Феррані. Картину, про яку йтиметься, сам автор характеризує як трагікомедію з елементами абсурду. Це історія з життя інтелігентної людини з творчими амбіціями в сучасному Києві. У ролях — відомі вітчизняні актори Тарас Денисенко, Віталій Лінецький, Леся Самаєва. Щоб дізнатися про фільм більш детально, ми зустрілися з Валентином Васяновичем прямо на знімальному майданчику.
— Ви автор ідеї картини, чи вона належить продюсерам?
— Це моя ідея, вона народилася років 5—6 тому і потім існувала у вигляді короткометражного фільму. Коли я прийшов до школи Анджея Вайди позаминулого року, я взяв цю ідею й розвинув її далі.
— На якій стадії ви зараз перебуваєте? Коли ми зможемо побачити вашу роботу на екранах?
— На даний момент ми відзняли вже 75% фільму, повністю закінчити роботу сподіваємося до кінця цього року. З приводу дистриб’юції говорити ще зарано, більш ясна картина буде не раніше, ніж за місяць, ми ще не визначилися, з ким працюватимемо. Що стосується прокату — для початку сподіваємося хоча б на мінімальний прокат у кінотеатрах, це залежить, знову ж таки, від того, як і з ким зуміємо домовитися, згодом працюватимемо вже з телевізійними каналами.
— Чи складно працювати в новому для вас жанрі?
— Думав, що буде складніше. Але оскільки ми знімаємо не на державній студії, відбувається все доволі легко, без будь-яких ускладнень.
— Чи багато нового ви для себе відкрили в процесі роботи?
— Все нове, адже я не мав до цього досвіду в ігровому кіно, але оскільки ми дуже добре підготувалися, труднощів у нас практично немає.
— Вас щось здивувало, коли ви почали заглиблюватися в особливості ігрового кіно?
— Дуже багато що. Я приїхав сюди з упевненістю, що, двічі закінчивши наш театральний, усіх навчу знімати кіно, адже за освітою я — і оператор, і режисер. Але коли зіткнувся з цим на практиці, зрозумів, що я насправді маю слабке уявлення про режисуру. Тобто, маючи навіть хорошi теоретичні знання, необхідно якомога більше практики на знімальному майданчику, щоб закріпилося розуміння режисерської майстерності.
— А з яких критеріїв ви виходили, добираючи акторів для фільму? Чи були якісь особливі вимоги?
— Спочатку був абсолютно випадково знайдений Тарас Денисенко, а під нього вже підбиралися інші герої — дружина, дитина, друг, і подібне. Для мене головною була не популярність і досвідченість кандидата, а близькість цього образу для актора, уміння виконавця вжитися в нього. У цьому плані з Тарасом поталанило — для нього важливішим аніж кар’єра і гроші є саме творчий аспект. Він дуже швидко перевтілюється, весь віддається зйомкам. Із ним дуже цікаво й легко працювати. Ми півтора року працювали разом із ним над цим проектом і можна сказати, що я пройшов ще один курс навчання.
— Що ж у Денисенка спільного з головним героєм?
— Щодо ставлення до життя, то Тарас на головного героя дуже схожий. У той же час, він досить принциповий — не зніматиметься в невдалому, на його думку, проекті. Ерудованість, професіоналізм, принциповість і світовідчуття, яке збігається зі світовідчуттям головного героя — риси, які роблять Тараса відповідним для ролі.
— А як загалом проходив добір акторів?
— Я гадав, що взагалі біда буде, бо коли почав брати людей із театру й приміряти їх до Тараса — це була суцільна пародія! Люди кричали, тупали, ляскали, вимовляли пишномовні фрази. Але потім знайшлися відповідні люди — той же Віталій Лінецький, Леся Самаєва, Семен Фурман. Епізодників добирали протягом місяця, довелося перебрати дуже багато народу.
— На яку аудиторію розраховано фільм?
— Я старався, щоб ця історія була зрозуміла всім, навмисно її не заплутував. Фільм не розрахований на якусь певну вікову категорію. Я гадаю, 20, 30, 40 років — відповідний вік, якщо людина може відчути, що це — в чомусь її історія, що колись її також зачіпали подібні проблеми.
— Чи можна сказати, що цей конфлікт побудовано на понятті кризи середнього віку?
— У принципі — так. Я підшукував героя під свій вік — 35—36, але оскільки такого актора не знайшлося, довелося його трохи «зістарити». У стані кризи чоловік часто буває готовий кардинально змінити своє життя, реалізувати те, що не вдалося реалізувати раніше, що наш головний герой і робить.
— Важливе запитання: якою мовою говоритимуть актори?
— Українською, звичайно. Я пишаюся і вважаю родзинкою нашого фільму те, що Семен Олександрович Фурман, актор із Санкт-Петербурга, в нашому фільмі говорить українською мовою.
— Ви були успішним документалістом, завойовували призи на найпрестижніших фестивалях — в тому ж Клермон-Ферране. Чому раптом вирішили податися до ігрового кіно? Адже дуже часто хорошi документалісти «пропадають» таким чином. Чи не боїтеся й ви пропасти?
— Ні, не боюся, доки все йде добре. Повторюся, що таємниця золотого ключика — в підготовці. А в нас весь фільм розписано й доведено до стану рекламного ролика. Локація, художники, техніка — все найкраще. Грубо кажучи, ми знімаємо 30 продуманих, якісних рекламних роликів. Так що — боятися нічого.
— А чи будете ще займатися документалістикою?
—Звичайно. Я документалок познімав, трохи набридло, зніму ігрове кіно, потім знову візьмуся за документальні фільми. А там, дивися, вирішу що-небудь театральне замутити.
— На який кінцевий результат ви розраховуєте? Розважити глядача, розсмішити, примусити задуматися чи навіть засумувати?
— За жанром уся наша історія — трагікомедія з елементами абсурду; я ще її називаю «смішна драма». Тут є і комічні, і драматичні, і сльозоточиві моменти. У пошуках себе наш герой падає на дно, втрачає все, що в нього було, дружина з сином ідуть від нього. Настає момент, коли він представляє своє життя наперед — що буде за тиждень, за два. Він починає розуміти, що рухається не в тому напрямку і в результаті божеволіє, потрапляє до божевільні.
— Чим же все ж таки закінчується фільм?
— Головний герой повернеться додому. Він зрозуміє — те, заради чого він хотів самовиразитися, насправді не варте руйнування свого життя і життя родини. Він виходить на наступний рівень, тобто усвідомлює, що кохання — це більше, ніж самореалізація, потрібно просто любити свого ближнього.
— Але чи буде близьким такий образ нашому глядачеві?
— Так, я гадаю, певному колу. Особливо тим людям, які жили за Союзу і в яких не було можливості реалізувати свої творчі схильності, професійні прагнення, які відчували себе незапитаними. Таких людей, які лише нещодавно отримали те, до чого вони прагнули довгий час, — досить велика кількість. Багато хто, послухавши сюжет фільму, говорять «Так це ж про мене кіно!» Проблеми, які порушуються в картині, дійсно дуже актуальні й життєві на сьогодні. І це добре, коли глядач бачить щось схоже на його власне життя, задумується про це. Це означає, що ми досягли того результату, до якого прагнули.
